Спасти, що загинуло

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли засихає стебло квітки, його не оживити, хоч ти залий його потоками води. Коли розбивається посудина, нам не відновити її в первозданній красі, навіть ретельно зібравши осколки і старанно склеївши їх. Коли зупиняється серце, можна, звісно, спробувати знову змусити його битися, і лікарі уміють це робити, але теж до певного часу: якщо серце простояло лише десять хвилин, запустити його, можливо, і вдасться, та ось жити людина все одно вже не буде. Пізно.

«Людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф. 19:26). Богові можливо усе, але, мабуть, є момент, після якого і Сам Бог вже не може оживити загибле. Існує, напевно, такий стан людини, коли Тому, Хто воскресив чотириденного Лазаря, не залишається нічого іншого, крім як сказати, констатуючи остаточну смерть душі: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41)! На те і чекає нас усіх Страшний суд, щоб дати кожному ще один шанс, ще одну можливість вибрати життя, а не смерть. Бо каже Господь вустами пророка Свого: «У свідки перед вами прикликаю сьогодні небо і землю: життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої» (Втор. 30:19).

І ось цей вибір, вибір, між смертю і життям пропонується всякій людині щодня. Це вибір між гріхом і праведністю, між злом і добром, між брехнею і правдою. І ми щодня і щогодини здійснюємо цей вибір. Іноді ми вибираємо добро, частіше – зло. Проте якщо постійно вибирати зло, легко можна забути, як виглядає добро, яке воно насправді, а там і просто переплутати поняття і назвати добром найзвичайніше і найвульгарніше зло. У цю нехитру пастку, розставлену ворогом нашого спасіння, найчастіше і потрапляє звичайна людина, переконана в тому, що якщо Бог у неї, – «у душі», то і на сповідь їй регулярно ходити зовсім не обов’язково. Ось чому так дивуються ті, що стоять ліворуч на Страшному суді: «Господи! Коли ж ми бачили Тебе голодним, або спраглим; чи подорожнім, або нагим, або недужим, або у в’язниці і не послужили Тобі?» (Мф. 25:44). Вони дивуються, бо давно вже розучилися розпізнавати добро і зло, і не Бог їх судить, а самі вони в мить останнього свого вибору обрали те, до чого звикли.

«Прийшов бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19:10) – так закінчується сьогоднішнє євангельське читання. Віруємо, Господи, і сповідуємо, що Син Людський вільний навіть і пороху сказати: «Кістки сухі! слухайте слово Господнє!” Так говорить Господь Бог кісткам цим: ось, Я введу дух у вас, і оживете» (Єз. 37:4,5). Віруємо і знаємо, що Милосердний і Всемогутній Бог може врятувати загибле, воскресити мерця і оживити суху і безплідну душу грішника. Проте, згадуючи сьогоднішню розповідь євангельську про жорстокого збирача податків Закхея, ми розуміємо також і те, що кожному з нас, якщо ми дійсно зацікавлені в спасінні душі, все ж необхідно зробити хоч якийсь рух до Христа. Хоч на дерево залізти спершу! Хоч примусити себе вглядітися в Образ Божий, що відобразився, за словом апостола Павла, у творінні: «Бо невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розглядання творіння видимі» (Рим. 1:20). Чи хоч би, подібно до самого апостола під час перебування його Савлом, повстати на Христа! Якщо Бог сильний був гонителя Свого навернути в палкого проповідника і апостола, то вже, напевно, і з нашим повстанням впорається! Аби лише не залишатися нам байдужими, нерухомими, як скеля, спокійними і самовпевненими.

Бог простить, Бог помилує, Бог врятує, бо для того і став Він Людиною, для того і прийняв страшну і ганебну смерть на Голгофі, для того і воскрес на третій день! Але не можна оживити того, хто жити не хоче. Не можна подарувати життя тому, хто вибрав смерть. Не можна проти волі ощасливити! Навіть Всемогутньому Богові не можна! І підтвердження тому – вічна мука того, хто колись був сяючим ангелом світла, а нині став князем пітьми.

У коротуна Закхея, у його крихітній душі залишилося все-таки нікчемне зернятко надії, подібне до зерна гірчичного, яке, за словом Спасителя, «хоч і найменше з усіх зерен, але, коли виросте, буває більше за будь-яке зілля і стає деревом, так що птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його» (Мф. 13:32). Так і низькорослий і запеклий митар прямо на наших очах стає високим і великодушним, і душа його, що роз’їдається жадністю і злістю, лагідніє і розквітає любов’ю. Так приходить «спасіння дому цьому». Так малі і, на перший погляд, нікчемні сердечні рухи пожвавлюють раніше загиблу душу, і вона, воскресла, стає «джерелом води, що тече в життя вічне» (Ін. 4:14). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 32 неділя після П’ятидесятниці