Зустріч

Принесення в Храм, Вітторе Карпаччо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Впродовж сорока минулих днів розгорталася перед нашими духовними очима дивна драма великої любові Святого Бога до грішної людини: «Син же Людський іде, як писано про Нього» (Мф. 26:24). Син Божий набуває смертної природи, щоб звільнити творіння від неминучості смерті. Вертеп і ясла приймають Творця усього сущого, і Предтеча, що тремтить від жаху, покладає благословляючу руку на Голову Того, Хто у Своїй Правиці тримає весь світ. Нарешті, на завершення задуму Домобудівництва нашого спасіння, Пречиста Діва приносить у Храм Свого Первістка, приносить як Жертву, Яка спокутуватиме і відпустить на свободу не лише старого старця Симеона, але і усіх людей на землі.

Нам нічим відповісти на цю Жертву. У нас немає нічого такого, що хоч у малій мірі могло б зрівнятися з нею. Ми – жебраки, але від заповіданого блаженства нас відділяє стіна з похоті і корисливих бажань, бо убогість наша – це найчастіше не вільний вибір душі, а вимушена доля поневолених власними пристрастями, яка тим важче, чим тісніше наша прихильність до пороху, до землі.

На самому початку життя це рабство – залежність від плоті, прихильність до простих життєвих задоволень – вабить і радує нас. Нам усе здається, що можна, якщо постаратися, напитися удосталь, насититися раз і назавжди і таким чином набути бажаного щастя. Проте з часом, з роками, ми, подібно до старця Симеона, усвідомлюємо усю марність зусиль знайти це саме щастя. Ми розуміємо, що ніщо на цій скорботній землі не може наповнити нас до кінця; що в нашому земному житті усі посудини – без дна, усі радощі – безрезультатні; що тричі справедливі слова Спасителя про те, що «всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим. А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне» (Ін. 4:13,14). Починаємо ми розуміти і те, що життя, підпорядковане колекціонуванню тлінних радощів, навряд чи могло б задовольнити нас навіть у тому випадку, якщо б тривало без кінця. Дійсно, якщо навіть допустити, що природна дряхлість старості не здолає нас і нам вдасться, подібно до Фауста, досягти жаданої вічної молодості, хіба не стало б для нас гіркою печаллю це вічно молоде життя? Хіба це не кошмар, хіба це не жах – жити дуже довго, тобто поховати усіх, кого любив, пережити усе, що було дорогим?

Принесення в Храм, Філіп де Шампань

Так, чим довше ми живемо, тим більше і більше (я сподіваюся) розуміємо старця Симеона, тим прозоріше стає для нас тріумфуючий сенс подячної пісні, яка вирвалася з його душі, коли він узяв на руки Немовля: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром» (Лк. 2:29). Якщо людина народжена для Неба, якщо вона задумана Творцем як вічний мешканець Раю, їй, як ні ублажай її на землі, усе хочеться додому, у нетлінні Обителі, до Отця свого. Старозавітне людство не могло зробити цей перехід – вигнаний з Раю Адам знає, що Бог «поставив на сході біля саду Едемського Херувима і полум’яний меч, який обертався навколо, щоб охороняти путь до дерева життя» (Бут. 3:24). Наші ж сучасники не хочуть здійснювати цей перехід тому, що, коли вони думають про інше життя, замість блаженних обителей ним, як правило, видаються сірі безживні рівнини, де немає не лише «хвороби, печалі і зітхання», але взагалі нічого немає. Ось і мучаться вони, бідні, розриваючись між сумнівною перспективою «довгого життя» на втомленій від гріха землі і «сірим небуттям» на вигаданому ними небі.

Гагаріна, коли він повернувся зі свого космічного польоту, запитали на прес-конференції, чи не бачив він у космосі Бога. Юрій Олексійович у відповідь на це питання по-військовому чітко відрапортував, що ні, жодного такого Бога він у космосі не виявив. Із цього приводу Святитель Лука Войно-Ясенецький зауважив, що для того, щоб побачити Бога в небі, потрібно носити Його в серці. Стомлений роками Праведний Симеон серед тисяч немовлят, яких приносили в Єрусалимський Храм, без зусиль упізнав Спасителя світу, тому що давно вже втомився від землі, давно вже переситився усіма нехитрими радощами, якими вона може обдарувати свого шанувальника.

Зустріч стається тоді, коли людина шукає і чекає її. Якщо ж скарб її на землі, якщо перед уявним її поглядом – одні лише земні радощі і ласощі, хіба дізнається вона, хіба побачить лице Боже, з любов’ю і закликом звернене до неї? Не дізнається, не побачить. І не станеться їй пізнати тієї великої радості, яку пізнав старець Симеон, що сповідував привселюдно: «Бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля» (Лк. 2:30-32). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Стрітення Господнє