…Це буває тільки з іншими

Років десять тому мій друг дивом не став жертвою теракту в московському метро. Подробиці описувати не буду, повторю лише, що тільки дивом люди уціліли в тому нещасливому вагоні.

– Знаєш, що найбільше мене тоді вразило? – казав потім друг. – Те, що все це відбувається не з кимсь, а зі мною. Адже вибухи, теракти, кров, смерть – це ж завжди не тут, не зараз. Це завжди – десь, з кимсь, там – у газетних рядках і в телерепортажах. А тут раптом стало зрозуміло, що – ось воно, поруч зовсім.

Банальна начебто думка. Але, напевно, було б не зайвим хоч би подумати над тим, про що думати так не хочеться. Зазвичай, після чергової інформації про трагічні події в будь-якої морально-осудної людини виникає питання – за що? Що поганого зробили ці загиблі і покалічені люди? Як Бог міг допустити таке?

Я теж ставив собі такі питання. І навіть відповіді на них знаходив, цілком собі несуперечливі. А зараз зовсім про інше подумалося. От якщо б я сам виявився на Волгоградському вокзалі[1] в ту злу годину. Можливо, про мене теж люди думали б з тугою і болем – “за що?” Але я про себе абсолютно точно знаю – є, є за що, на жаль. І з лишком.

І зовсім необов’язково потрапити під руйнівну дію чужої злої волі, щоб це “за що” раптом здійснилося. Досить просто тромбу відірватися, або судині в голові лопнути, результат буде той самий: була людина, і немає її. І прекрасно ж розумію, що це – цілком реальний сценарій розвитку подій не для когось там десь, а для мене, любимого. Тільки от думати про це якось не хочеться. Незатишно жити з цим розумінням. І знову, замість того, щоб готувати свою душу до неминучої кончини, ставлю собі ці безглузді питання – “за що?”, “як Бог міг допустити?”

Хоча, Господь дуже давно вже відповів на усе це. І відповів вичерпно: “Або думаєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете” (Лк. 13:4,5). Не тому, що Бог покарає. А тому що смертна людина. І як би в кого життя не склалося, а прийдеться кожному раніше чи пізніше відправитися в цю страшну, невідому нікому з живих дорогу. От зараз у неї вирушили люди з міста на Волзі. А я дивлюся на свою валізу, і розумію з жахом, що не готовий я до цієї останньої подорожі, ох не готовий. Ще одне мені нагадування – волгоградська біда, ще один дзвіночок. Секунда за секундою наближаюся я до свого вокзалу. І ніяк, безглуздий, не хочу в це повірити.


[1] Автор має на увазі теракт, що стався на Волгоградському залізничному вокзалі 29 грудня 2013 року.

Автор: Олександр Ткаченко