Дай мені бачити мої прогрішення

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Головний герой однієї широко відомої, веселої і в той же час надзвичайно сумної, повісті каже своєму колезі: «Друже мій, ніколи не читайте радянських газет перед обідом!» Тепер вже і радянських газет немає, а є зовсім інші, навіть православні газети є – “православні” в тому сенсі, що вони самі себе так називають, – а старий заклик “не читати газет перед обідом” залишається як і раніше актуальним.

Ось відкрив я тут нещодавно одну з подібних, що вважаються православними, і прочитав на свою біду від початку до кінця. А прочитавши, сильно засмутився і затужив. І було чому! З вісімдесяти п’яти великих і малих заміток і статей сімдесят у цій газеті оповідали про негативні факти: про ворогів православної віри, про сектантів і розкольників, про розпусту, що панує навколо, про розгул пристрастей людських. Це, загалом, не дивно: на те вона і газета, щоб писати про всякі жахи; якщо публікації в ній будуть тільки про хороше, про добре – хто ж її читати стане?

Газета – такий же товар, як і усі інші, і на ринку товарів і послуг з нею конкурують інші, найрізноманітніші газети. Тому журналістський колектив будь-якого друкарського органу намагається завоювати свого читача, зробити так, щоб читачів цих було якомога більше, щоб більша кількість людей купувала ці декілька аркушів паперу. Іншими словами, люди, які видають газету, щосили намагаються зацікавити, заінтригувати нас. Світські газети домагаються цього своїми способами, розповідаючи читачам різні плітки, удосталь публікуючи викривальні матеріали, брудні подробиці приватного життя відомих людей, похітливо смакуючи кримінальну хроніку. У свою чергу, так звані церковні газети намагаються привернути читачів своєрідними “страшилками”. І ось прочитає людина таку “православну” газету, відчує себе з усіх боків оточеною ворогами, єдиним праведником на усій землі. Вірніше, не єдиним, а одним з кількох, трохи ще – автори цієї самої газети. Як тут не заволати словами фарисейськими: «Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар»

Між тим саме цього і хоче від нас ворог нашого спасіння, ворог роду людського! Він хоче, щоб ми виділили себе з цього роду, з цього народу, щоб ми відокремилися від інших людей з гордовитою думкою: «Я маю повне право судити і засуджувати інших людей, бо я не такий, як той митар, я – кращий!»

Усе наше нещастя полягає в одній сумній помилці: як фарисей у сьогоднішній євангельській притчі, замість того щоб порівнювати, співвідносити себе із Законом Божим, ми порівнюємо себе з іншими людьми. І за цим лукавим порівнянням перестаємо бачити свій власний борг перед Богом, зате яскраво, об’ємно бачимо гріхи усіх наших братів.

Фарисея губить і віддаляє від Бога одне переконання, дуже поширене і серед нас. Йому, як і нам часом, здається, що стати угодним Богові, стати святим, врятуватися від вічної погибелі можна лише строго виконуючи певні правила: постити, у потрібний час ходити в храм Божий, ставити свічки, загалом – “жити згідно із” законом. Адже він, фарисей, знає закон і намагається бездоганно виконувати його. Проте фарисей забув, що Закон не мета, а засіб. А мета – Любов! Мета – Бог! Мета – повернення до Бога, Царство Небесне!

Господь не докоряє фарисеєві за невиконання Закону, але чомусь каже, що більше виправданим вийшов з храму грішник – митар. І зрозуміло, чому: Ісус Христос прямо вказує нам: що “всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14). Загалом, самовдоволеному фарисеєві не потрібний Спаситель, він і сам, як йому здається, здатний врятувати себе. Для фарисея досить самого Закону, про Бога він вже не думає.

Ось чому так небезпечно для звичайної грішної людини, яким поза сумнівом є і євангельський фарисей, і кожен з нас, – споглядання чужих гріхів: воно створює згубну ілюзію власної переваги. Якщо проста, звичайна людина, не обдарована від Бога ніякими особливими талантами і не схильна до жодних особливих пристрастей, вглядиться у вишукані мерзенності сучасної цивілізації, їй, бідоласі, і дійсно може раптом здатися, що світ з’їхав з глузду, а сама вона посеред цього світу – єдиний праведник. І отже, не себе людині удосконалювати потрібно, не про свої гріхи плакати, а гніватися на усіх грішників разом і відчайдушно боротися з недосконалістю і гріхом всього світу.

І ось йде така людина, що начиталася наших “православних” газет, на мітинги протесту, бере участь у демонстраціях і голодовках, бореться з безбожниками, гріховодниками, єретиками, поступово забуваючи, що Бог на Суді запитає її не про те, скількох негідників вона викрила, а про те, як вона сама каялася.

Скоро – піст, час, коли ми посилено проситимемо в Бога словами преподобного Єфрема Сирина, щоб Господь милосердний дав «мені бачити мої прогрішення і не осуджувати брата мого». Кожен з нас, хто хоч колись намагався це робити, знає, як це нелегко. Давайте ж пам’ятатимемо, що не постування саме по собі, а його результат є нашою кінцевою метою. Давайте пам’ятатимемо, що світ, який лежить у злі, не стане ні на йоту кращим, якщо ми не спробуємо перемогти зло передусім у самих собі. Амінь

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея