«Тому приймайте один одного»

«Тому приймайте один одного, як і Христос прийняв вас до слави Божої» (Рим. 15:7). Ця коротка фраза, якщо ми її засвоїмо, ґрунтовно змінить наше життя – і наші стосунки з ближніми. Що тут мається на увазі? По-перше, Христос нас прийняв. У Таїнстві Святого Хрещення, у Святому Причасті ми отримуємо свідоцтво того, що ми прийняті. Нас тепло вітали, впустили в дім, усадили за стіл. Перебуваючи в спілкуванні з Церквою, ми перебуваємо в спілкуванні з Богом і Його святими – як каже Писання: «Отже, ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові» (Еф. 2:19). Ми прийняті в число Його овець, кожну з яких Він знає по імені (Ін. 10:3); ми тепер улюблені діти Божі (1Ін. 3:2), яким уготована вічна радість, – якщо ми тільки не звернемо зі шляху спасіння. У нас є сім’я, голова якої – Христос; і закликаючи імена святих, ми звертаємося до наших батьків, матерів, братів і сестер, які, разом зі святими ангелами, пам’ятають і піклуються про нас. Ми улюблені, прийняті і оточені найтеплішою і найжертовнішою турботою – і коли ми відчуваємо це, і, особливо, коли не відчуваємо.

Як Христос прийняв нас – і як, відповідно, ми повинні приймати один одного? На якій основі? Як ми стали своїми Богові і співгромадянами святим? Як ми отримали громадянство Небесного Єрусалиму? За те, що ми (на відміну від інших) пристойні люди? Правовірні? Моральні? Ні. І права віра, і виправлення життя – це плід благодаті, прояв того, що Він нас прийняв, а не попередня умова, на якій Він нас приймає. Христос приймає поганих людей – і робить їх хорошими, як свідчить Писання: «Бо і ми були колись нерозумними, непокірними, обманутими, рабами похотей і різних розкошів, жили в злобі та в заздрощах, були огидними, ненавиділи один одного. Коли ж з’явилися благодать і людинолюбство Спасителя нашого‚ Бога, Він спас нас не за діла праведности, які б ми вчинили, а з Своєї милости, через купіль відродження і оновлення Святим Духом, Якого щедро вилив на нас через Ісуса Христа Спасителя нашого» (Тит. 3:3-6).

Якби Бог ставив нашу хорошість попередньою умовою – ніхто з нас не був би прийнятий. Ніколи. Навіть після того, як ми прийняті, ми продовжуємо багато спотикатися – справою, словом, помислом і невиконанням обов’язку. Але в усіх цих випадках Бог шукає не відкинути нас, а підняти – «Бог не бажає погубити душу і помишляє, як би не відкинути від Себе і відкинутого» (2Цар. 14:14).

Чи легко це? Якою ціною це обходиться? Ціна нашого прийняття – Голгофа. В очах всесвятого Бога гріх мерзотний, огидний і заслуговує на беззастережне засудження. Ми прийняті не тому, що Бог погодився закрити очі на наші гріхи – а тому, що за нас помер невинний.

Що це означає для наших стосунків з іншими членами Церкви? Передусім, це означає відмову від ролі “адвоката диявола”. “Адвокат диявола” – неофіційна назва посади людини в Римо-католицькій Церкві, в обов’язок якої входить зібрати усі відомості, які могли б перешкодити можливому прославлянню того чи іншого кандидата на канонізацію. Накопати, так би мовити, компромату – щоб виключити поспішне і необдумане визнання.

У нас дуже багато охочих на цю посаду – навіть якщо не йдеться про жодну канонізацію, а просто про визнання людини своїм, побратимом, спадкоємцем тієї ж надії. Люди частіше звертають увагу на компромат – щось дійсно погане, або, принаймні, погане в очах критика. І звертають для того, щоб відкинути від себе – термін “нерукопожатий” тут добре описує суть справи. Ідеологічна і моральна правильність має проявлятися в рішучому утвердженні “неправильних”. Це явище процвітає в суто світському варіанті – моралізм сучасної інтелігенції це саме моралізм відкидання. У нього, проте, є глибоке релігійне коріння, і ми бачимо саме це ставлення у євангельських фарисеїв – як Ісус може спілкуватися з таким непотребом! З наскрізь корумпованими збирачами податків, з прислужниками окупантів, з повіями, які крутяться навколо таких типів… І це – довгожданий Месія? Та бути того не може! Те ж ставлення дуже легко відроджується і в релігійному середовищі.

Тенденція проявляти свою правильність у відкиданні неправильних людей призводить до бажання того, щоб люди були неправильними – і вишукуванню цієї неправильності. А як інакше я покажу, який я правильний? Неправильність, звичайно, є. Люди приходять у Церкву з тим багажем, який вони зібрали у світі, – і світ продовжує чинити на них вплив. У них є політичні пристрасті (які не співпадають з нашими), художні смаки (які теж не співпадають), їх гріховні звички легко знаходять собі благочестиві упаковки.

Але Христос дав їм віру в Нього. Якщо вони сповідують спільну з нами віру і беруть участь у парафіяльному житті, вони прийняті – як і ми. Їх гріхи – як і наші – прощені і беззаконня покрите. Те, що вони – як і ми – багато спотикаються, не привід для відкидання – це причина для терплячих зусиль із відновлення і зведення стосунків, які порушує гріх.

Проте прийняття Христове дуже сильно відрізняється від того прийняття, яке вимагає світ, – світ, власне, не вимагає прийняття як такого, він вимагає, щоб Церква перестала викривати гріх. Але прийняття (у біблійному контексті) якраз і означає викриття гріха. Як Господь каже в Одкровенні: «Кого Я люблю, тих викриваю і караю. Отже, будь ревним і покайся» (Одкр. 3:19). Викриття – не знак відкидання, це знак саме любові. Послання до Євреїв звертається до добре відомого в той час розрізнення між законними дітьми знатного римлянина і побічними – від рабинь. Законним дітям належало бути спадкоємцями – і перейняти на себе серйозну відповідальність, тому їх виховували в суворості. Незаконні діти не наслідували нічого; тому їх могли балувати.

Комфортне перебування в гріху – це не ознака того, що вас прийняли. На жаль, це ознака зворотного. Викриття гріха, виправлення неуцтва і хиб – це важливий прояв братерської любові. Ми не возимося з чужими – тільки з рідними.

Як каже апостол: «Браття! Якщо і впаде людина в якийсь гріх, ви, духовні, виправляйте такого в дусі лагідности, пильнуючи кожний себе, щоб і ти не був спокушений» (Гал. 6:1).

Ця братерська турбота різко відрізняється від фарисейства саме тим, що фарисей (релігійний чи світський) шукає відкинути, християнин шукає привернути. Брехня і зло в людині перемагається не тим, що її постійно штовхають, вказуючи на цю брехню і зло, а тим, що їй допомагають набути справжніх стосунків з Христом і Церквою. У міру духовного зростання і зцілення стара короста гріхів і хиб відвалюватиметься. Христос прийняв цю людину і повільно – у тому темпі, який визначає Він, а не ми – змінює її. Нам важливо не заважати цій таємничій Божій праці, а допомагати Йому.

Автор: Сергій Худієв