Точка повернення

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

З притчі про блудного сина, яку ми чули сьогодні за літургією, очевидно, що Бог чекає кожного з нас у Домі, де «осель багато» (Ін. 14:2). Нам прямо і недвозначно оголошено, що всякий, хто повернувся в цей Дім, буде одягнений у «найкращий одяг» (Лк. 15:22) і відмічений знаком гідності спадкоємця, бо в Євангелії сказано: «Дайте перстень на руку його». Велику розраду дає сьогодні Господь будь-якому синові Своєму, що гріхом відпав від Церкви. Лише одне потрібне: усвідомити себе – сином, а Бога – Отцем! Лише одне потрібне: захотіти повернутися додому!

Ми звикли гадати, що шанси на повернення є завжди. Найчастіше грішник саме так і умовляє себе: ще є час, ще не пізно, я ще зумію повернути назад, до отчого дому. А вже там щасливий Отець все одно зглянеться, підбіжить, впаде на шию, поцілує і простить сина-зрадника (Лк. 15:20). Проте сумний приклад старшого брата розпусника, що повернувся, витвережує будь-якого ентузіаста. Якщо вже навіть сидячи удома, залишаючись, здавалося б, вірним Отцеві, можна зазнати нищівної поразки в боротьбі із самим собою, то наскільки ж простіше пропасти і загинути в «далекому краю» гріха, «живучи розпусно» (Лк. 15:13) і марнуючи усе, що мав! Видно, для кожного з нас, де б ми не пропадали – «у краю далекому» або у своєму власному домі, є певна «точка повернення», минувши яку неможливо не розділити похмуру і безнадійну долю старшого сина, який «розгнівався і не схотів увійти» (Лк. 15:28) або, іншими словами, відмовився наслідувати Боже.

Взагалі кажучи, для кожного з нас такою «точкою повернення», після якої до Отця і Бога нашого вже не повернешся, може стати момент смерті тіла, тому що за труною покаяння неможливе, бо там, де кінчився час, – вже немає шансів змінитися, покаятися. Проте Церква вірить у можливість пом’якшення посмертної долі свого грішного чада, тому і молиться за померлих, тому і служить заупокійні літургії і панахиди, сподіваючись на зміну Суду Божого на милість, чекаючи, що незбагненна реальність Вічності очистить і упокоїть у собі душі, що заскніли в гріху.

Але ось сьогодні Милосердний Господь вказує нам, що душа може померти ще до смерті тіла, причому – у той самий момент, коли, здавалося б, ніщо не провіщало такого трагічного результату. Насправді, старший син слухняно виконує волю батька, не покидає рідного дому заради сумнівних задоволень і взагалі здається прямою протилежністю свого розпусного брата: на відміну від останнього, що змарнував «своє майно, живучи розпусно» (Лк. 15:13), він повертається з поля, де праведно працював. Але саме в цей момент його наздоганяє смерть душі, після якої немає повернення в отчий дім, немає покаяння, немає радісної можливості припасти до колін милосердного і усе готового простити Отця. Він сам відкидає таку можливість, сам відмовляється увійти до дому Того, Кому стільки років служив і Чийого наказу «ніколи не переступав» (Лк. 15:29)! Для нього настала рішуча година вибору, і він, праведник, «не схотів увійти» (Лк. 15:28) і тому – загинув!

«Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:21), – каже нам Господь. Через те і опиняється біля розбитого корита наприкінці свого життя безумний багач, через те і йде більш виправданим грішник митар, через те і заспокоюється в «обіймах Отчих» син, що розтратив з блудницями спадщину свою, а «праведний» брат його, той, кому за правом спадкоємства належало усе в домі Отчому, зневажливо і зарозуміло відмовляється увійти «в радість господаря твого» (Мф. 25:21). Ось вона – смерть душі ще до смерті тіла, ось воно – фарисейське похваляння власною «праведністю», про сумні результати якого попереджав нас Христос: «Істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже» (Мф. 21:31)!

Так непомітно буває пройдена «точка повернення», пройшовши яку душа костеніє настільки, що і Отчі сльози вже не в змозі пом’якшити її. Ось чому потрібно пам’ятати, що будь-які зусилля наші підуть прахом, труди на полі отчому виявляться марними, та і сам заклик Отця нашого навряд чи буде почутий, якщо душа наша як і раніше здатна тільки на самомилування і очікування похвали і нагороди! При такому її влаштуванні, як би часто не відвідували ми церкву, скільки б ні молилися, скільки б ні ставили свічок, ми ніколи не зрозуміємо, чого ж насправді хоче від нас Отець наш Небесний.

А хоче Він, звичайно, щоб, «служачи Господу зі страхом і радіючи Йому з трепетом» (див. Пс. 2:11), добрий і слухняний син не надимався своєю добротою і послухом, але зростав у любові, милосерді і жалості навіть до пропащого брата свого. Хоче наш Господь, щоб і той, хто «пішов у далекий край і там розтратив своє майно, живучи розпусно» (Лк. 15:13), нарешті опам’ятався б серед свиней, яких послав його пасти ворог роду людського, згадав би, що Милостивий і Людинолюбний Отець не лише чекає його в Домі, де «осель багато», але і готовий здалека бігти кожному з нас назустріч, як ми чули це в сьогоднішньому Євангельському оповіданні. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про блудного сина