Хвороба викривання

Я знав одного чоловіка, який дуже боровся за правду і “викривав непотребство” (його вираз). Він був православним, потім католиком, потім мігрував між різними протестантськими громадами, і скрізь ситуація розвивалася за тією ж схемою, або, як кажуть психологи, патерном. Спочатку був медовий місяць – йому усі подобалися, він усім подобався, такий відкритий, щедрий, ревний християнин, потім людина виявляла “непотребство” і починала їх “викривати”. Інші члени общини спочатку дивувалися – чого це він? Потім, як добрі християни, у роздуми про свої гріхи – може, і правда ми в чомусь не праві, людина раніше добре себе проявляла? Потім наростаючі викриття непотребства приймали вже явно неадекватний характер, і, з великим нервуванням і скандалом, борець віддалявся, щоб з’явитися десь ще, і почати все спочатку. Це було якимсь явним душевним розладом, але коли люди намагалися пояснити, що проблема не в “непотребстві” оточення, а в ньому самому, він люто відкидав таку можливість. У всіх конфліктах, які неминуче виникали в нього з усіма, він був повністю правий і чистий – борець за правду, що страждає від утисків з боку лицемірів і негідників.

Він не один такий – я спостерігав інші подібні випадки, хоча не так близько; коли людина охоплена пристрастю до викривання, до того, щоб вказувати ближнім на їх вади і недоліки, у релігійному середовищі вона набуває масу корисних біблійних цитат для лютого викривання грішників. Це певного роду нездоров’я – і в психіатрів є для цього спеціальний термін. Але головна проблема тут у тому, що людина впритул не бачить своєї проблеми – хоча вона явно в набагато тяжчому стані ніж усі, кого вона викриває.

Це – патологія. Але де починається патологія не цілком ясно; стійка погана звичка може виникати і в людей цілком здорових психічно, і навіть у певних соціальних груп. Одна з таких звичок – якраз пристрасть тикати ближніх носом в їх вигадані або реальні гріхи.

Ця пристрасть існує в двох виданнях – світському, у глянсовій обкладинці, і в церковному, у строгій коричневій палітурці. Світські видання обожнюють скандали – особливо, за участю релігійників. Немає нічого цікавішого гріха ближнього, особливо якщо ближній претендував на щось таке високоморальне. Але в релігійному середовищі ще гірше. Захват гріхами ближнього (причому іноді неперевіреними повідомленнями про гріхи ближнього) ставиться в заслугу – як же, я викриваю зло! А ви мене не схвалюєте, значить, продалися злу!

Давайте подумаємо, що таке викриття. Викриття відрізняється від осуду своїх ближніх як своїми цілями, так і своїми методами. Мета викриття – примирення, відновлення стосунків людини з Богом і ближніми. Справжній викривач хоче не затоптати, не знищити, не затаврувати, він шукає відновити і вилікувати те, що було пошкоджене гріхом. Як каже Господь: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним. Якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого». Мета – придбати брата, що згрішив, і перше, про що варто подумати, це з якою метою я викриваю, чого я хочу цим досягнути. Друга особливість справжнього викриття – це його методи. Викриття – це щось, що ви висловлюєте винному особисто. Це те, що вимагає особистої зустрічі. Потім, у разі невдачі, потрібно звертатися до «двох чи трьох свідків», потім – до Церкви.

Тобто вам слід особисто поговорити з вашим ближнім, і сказати йому: «Васю, ти учора випив зайвого і публічно проповідував єресь нечестивого Євтихія, засудженого Ефеським Собором, чим привів у велике зніяковіння інших відвідувачів ресторану. Подумай про душу свою, брате!» Якщо Вася упреться у своїй злобі, слід призвати двох або трьох братів, потім – звернутися до Церкви.

Не слід поширювати в соціальних мережах оповідання про те, що Вася – злий єретик, а тим більше викладати записи його єретичних розмов. Інакше виходить щось зовсім інше, що служить не до придбання братів, а до розриву стосунків, не до творення, а до розорення. Всякий раз, коли ви захочете публічно викрити в Інтернеті гріхи ваших братів – подумайте, а чи викриття це взагалі.

Автор: Сергій Худієв