Договір і Завіт

Люди часто посилаються на гріхи інших, щоб виправдати себе. «А вони – фашисти, американці, попи, комунякі, і т. д. – ще гірше». Це може здатися досить дивним аргументом – як мене виправдовують чужі гріхи? Але спробуємо зрозуміти, звідки цей аргумент взявся.

Моральність часто сприймається як продукт громадського договору. Ви не крадете мій гаманець, я не краду ваш, обоє ми насолоджуємося фінансовою стабільністю і можемо працювати, знаючи, що не позбудемося заробленого. Але це тримається до тих пір, поки одна із сторін не знаходить вигіднішим для себе його порушити.

Наприклад, мені дуже-дуже захотілося вкрасти ваш гаманець; а якщо не можна, але дуже хочеться, то можна. Треба тільки мінімізувати збиток і з’явитися в очах оточення не злодієм, а цілком пристойним громадянином. Тоді я оголошую, що ви першим порушили договір – тобто вкрали мій гаманець або зробили ще щось подібне, яке виводить вас за межі договору. Після чого вже краду ваш гаманець з чистим сумлінням.

Історія війн повна прикладів того, як держави, бажаючі здійснити агресію, звертають увагу на те, що інша сторона перша порушила умови миру, а іноземний правитель – такий негідник, на якого не поширюються звичайні правила мирного співіснування між людьми і народами. Адже він сам, лиходій, їх всіляко порушив, так що ми тепер абсолютно вільні в наших діях. Так і з військовими звірствами – вони завжди подаються як відповідь на звірства ворога, що (в очах відповідної воюючої сторони) їх, якщо не виправдовує, то багато в чому вибачає.

Але це так не лише на рівні стосунків між країнами – це так між групами людей і окремими особами. Вказівка на гріхи іншого позбавляє мене від мого обов’язку чинити правильно. І стосовно нього, і взагалі. Він же першим порушив договір. І взагалі усі навколо порушують договір – чого ви від мене хочете?

Тому, коли люди хочуть позбавити себе від моральних зобов’язань, а особливо від підозри в тому, що вони їх порушили, вони зазвичай і кажуть, що усі довкола них порушують. Не ми першими порушили громадський договір, але раз вже він порушений, ми вільні від встановлених ним правил. Хто ви такі, щоб вимагати від нас дотримання договору? Ви ж самі його порушуєте! Звідси і бажання знищити будь-який моральний авторитет, і показати, що усі шановані письменники, діячі мистецтва чи політики, знамениті благодійники і всі інші стовпи суспільства – лицемірні мерзотники. Звідси ж – бажання оббрехати Церкву. Хто такі ці церковники, щоб нас учити?

Тут, звичайно, можна увійти до міркування про те, що я ось більше двадцяти років у Церкві і можу точно сказати, що уся ця скандальна нарізка, що пред’являється в інтернеті, з реальною Церквою співвідноситься приблизно так само, як з реальністю співвідноситься будь-яка взагалі пропагандистська підборка, спрямована проти кого б то не було, – про великі гріхи лікарів, учителів, юристів і велосипедистів теж можна скласти цікаві підборки.

Але річ не в цьому. Річ у тому, що моральний закон ніяк не залежить від того, дотримують його чи ні. Це не угода, до якої прийшли люди. Закон вписаний у нашу природу її Творцем. Ми можемо спробувати ігнорувати, відкидати, або спотворювати його – завжди собі на біду – але ми не можемо його скасувати. Парламенти або суди, які виводять з категорії людських істот, що підлягають захисту, немовлят в утробі матері, або проголошують «шлюбом» те, що їм заманеться, бо, що є таким за природою, не можуть змінити Закон – вони можуть його тільки порушити.

Тим більше його не можуть скасувати окремі люди – як би не порушували його ваші сусіди, це не дозволяє вам його порушувати. Десять Заповідей – це не договір людей між собою. Це завіт з Богом, і вони починаються із слів «Я Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм» (Вих. 20:2,3). Етика християнина взагалі не тримається на громадському договорі. Вона тримається на особистому Завіті з Богом.

Те, як ми повинні поводитися, взагалі ніяк не залежить від того, як поводяться інші люди. Легше поводитися гідно, коли нас оточують люди гідні, важче зберегти вірність Богові в розбещеному середовищі – але це ніяк не впливає на наші зобов’язання. Ми, християни, ходимо перед Богом, а не перед людьми. Для нас найважливіше за все відносини з Ним.

Тому для християнина посилання на чужі гріхи, якими повний і наш, і англомовний інтернет, просто не працюють. Біблія повна прикладів того, як усі занепали – і тільки вірний залишок ще перебуває в Завіті. Ной серед допотопного світу, Ілля серед ідолопоклонників, Єремія, який марно закликає співгромадян до покаяння. Кожен з нас особисто, індивідуально, незалежно від інших робить свій власний вибір – і несе за нього відповідальність перед Богом.

Навіть якщо «усі крадуть» це не дає дозволу красти, якщо «усі обманюють» це не дає дозволу обманювати – і більше того, коли людина наважується ходити не під «усіма», а під Богом, вона виявляє, що і посилання на «усіх» – це просто неправда. Далеко не всі, і на світі ще залишилося багато чесних і порядних людей. Але і стосовно поганих людей – тих, кого ми вважаємо поганими, – ми зобов’язані зберігати заповіді. Адже ми дотримуємо їх не у рамках договору з ними – а в рамках Завіту з Богом. Це буває важко зрозуміти – іноді навіть християнам – але чужі гріхи зовсім не розв’язують нам рук. Інші можуть чинити як ним завгодно – а ми чинимо за заповідями.

І, якщо ми згрішили, ми ще можемо покаятися і відновити стосунки з Богом – не озираючись на інших. Бог чекає особисто вашого – і мого – покаяння, і прийме його, незалежно від усіх інших.

Автор: Сергій Худієв