Про лють і плач

У Біблії багато застережень проти люті і гніву. «Не гнівайся і не розпалюйся, не спокушайся чинити зло. Бо всі, хто чинить зло, будуть знищені, а ті, що надіються на Господа, успадкують землю» (Пс. 36:8,9).

Яка ж правильна реакція на чужий гріх? Ми можемо бачити її в пророка Єремії, який зовсім не виходить люттю на грішників, – він оплакує їх. «Якщо ж ви не послухаєте цього, то душа моя у потаємних місцях буде оплакувати гордість вашу, буде плакати гірко, й очі мої будуть виливатися у сльозах; тому що стадо Господнє відведене буде в полон» (Єр. 13:17). Подібно до цього чинить і апостол Павло; закликаючи коринтян уникати гріха: «щоб… не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніш і не покаялись у нечистоті, блуді та непотребстві, яке чинили» (2Кор. 12:21).

Це реакція здається дивною і навіть неприйнятною. Лють і гнів – дешевий і ефективний спосіб відчути себе сильним і, що набагато цікавіше, правим. Чому ж пророк і апостол плачуть? Бо вони бачать реальну картину світу – вони бачать, що справжнє нещастя, лихо, гірше серед усіх лих, – це гріх. Дійсно безглуздо злитися і бажати якихось бід тому, хто і так перебуває в найгіршій біді.

Життя минає швидко. Коли людині двадцять, їй здається, що їй ніколи не буде сорок, але коли їй сорок, вона розуміє, що шістдесят – вже не за горами. Це якщо дожити. А щодня ми бачимо повідомлення про чиюсь смерть – автокатастрофа, онкологія, серце, злочинність…

І язичницька, і (особливо) християнська мудрість спонукає пам’ятати про смерть – що в сучасній культурі звучить дико. З одного боку, смерті дуже багато, на усіх екранах – і справжньої, у репортажах з місць катастроф і війн, і бутафорської, у кіно і комп’ютерних іграх, але ось серйозний, спокійний роздум про смерть не прийнятий. Між тим пам’ятати про смерть важливо – це необхідно для правильного ставлення до життя. Вчинок, який я зроблю сьогодні по відношенню до іншої людини, може виявитися останнім – для неї або для мене.

Перед лицем цієї реальності – ми усі помремо – можна поводитися по різному, і найбезглуздіше її ігнорувати. Можна вважати, що смерть просто означає кінець особистого буття, обнуління усього, навіть не пітьму, не морок, взагалі нічого. Цей погляд не надто характерний для людства взагалі – у більшості культур світу є ті або інші уявлення про стан після смерті – але в Європі, особливо постсоціалістичній, віра в “закопають – лопух виросте” досить поширена.

Навіть навернувшись до Бога, ми все ще перебуваємо під її впливом. Так буває – людина може бути цілком щирим і переконаним атеїстом, і зберігати не у своєму навіть світогляді, а швидше, практичному ставленні до життя, елементи, які сприйняті нею від християнської традиції і в атеїстичній картині світу втрачають всяку опору, – наприклад, віру в об’єктивний моральний закон, людську гідність і призначення. Буває і так, що людина цілком щиро і переконано вірить у Бога – ось тільки в її ставленні до життя і до людей ще багато атеїзму.

Тому нам треба ретельно продумувати – у що ми віримо і що з цього виходить, і як це має відбиватися на тому, як ми бачимо світ, ближніх і самих себе. І почати, напевно, варто з того, як ми бачимо свій і чужий гріх. Господь вже давно дав відповідь тим, хто бажає до суду Божого самостійно виривати куколі: «Ні, бо, вибираючи кукіль, щоб ви не вирвали разом з ним і пшеницю. Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спершу кукіль і зв’яжіть його у снопи, щоб спалити; а пшеницю зберіть у житницю мою» (Мф. 13:29,30).

Ми усі помремо, з’явимося перед судом Божим і дізнаємося про себе правду – хтось з нас увійде до нескінченної любові, радості, миру і свободи раю; для когось двері, в які він відмовлявся увійти усе життя, закриються назавжди. Не тому, що Бог його не любить – а тому, що усе, що любов може зробити стосовно тих, хто заскнів у злі – це покласти злу межу, яка самими злими переживатиметься як вічна мука.

І Господь, і апостоли учили, що можна заскніти в гріху і загинути. Це жахливо? Це набагато жахливіше, ніж ви гадаєте. Людині, яка лютує на грішників, варто здригнутися від цієї думки – геєна реальна, і ми обоє – я і грішник, на якого я так гніваюся, перебуваємо на шляху туди. Вірніше, з тим гадом ще не дуже ясно – найчастіше це образ, складений з повідомлень в інтернеті, ми не знаємо, що це за людина та і взагалі чужа душа сутінки. А ось ця лють, що клекоче, і ненависть, яка хоче убити, але не може добратися і тому виходить злими словами – це вже чіткий дзвінок з пекла.

А якщо той, на кого я гніваюся, дійсно людина зла і злочинна – він рухається назустріч долі настільки непередаваній жахливій, що єдино правильна реакція на це – це оплакування.

А як же тоді протистояти злу? Давайте подумаємо, чи багато зла було викоренено шляхом сварок у мережі? І взагалі – ми віримо в перемогу Бога над злом, у Його праведний Суд? Може варто подумати про те, як виконати ті обов’язки – відносно сім’ї, роботи і найближчого оточення – які Бог покладає саме на мене?

Ми усі помремо – я, ви, грішники, які нас так сильно дратують, і усі ми прийдемо на Суд. Якщо ми навчимося жити в постійному усвідомленні цього, наше життя стане набагато більш мирним, спокійним, і навіть щасливим. Так, саме щасливим – людина, яка плаче, щасливіша за того, хто лютує.

Автор: Сергій Худієв