Чи варто довіряти людям?

У мережі досить часто пишуть про те, що одна з проблем нашого суспільства – роз’єднаність і низький рівень взаємної довіри. Люди майже не здатні до кооперації в найрізноманітніших сферах – у політиці, в економіці, у відстоюванні своїх прав або якоїсь справи, яку вони вважають справедливою. Нещодавно одна іноземка, що тривалий час прожила в Росії, написала образливий лист, в якому скаржилася на «російську параною» – схильність людей дивитися на першого зустрічного з недовірою і страхом. На жаль, у чомусь вона права – я спостерігаю схоже явище в Інтернеті.

Мені здається, це не стільки соціальна або психологічна, скільки духовна проблема. Знову і знову я бачу, як люди виражають упевненість у тому, що навколо – мерзотники, і бідні ми нічого не можемо з цим поробити. Правителі – злодії, поліцейські – бандити, судді – хабарники, народ – бидло.

Причому також понуро справи йдуть і в Церкві: миряни – обрядовіри, священики – виконавці треб, єпископи – це вже краще зайвий раз не говорити, хто вони.

Як же на усе це реагувати чесній людині? Боротися із злом, об’єднуватися з ближніми, виводити негідників на чисту воду? Ні, адже така діяльність має сенс, коли більшість людей – чесні люди. Прості громадяни засуджують лиходіїв, поліція їх ловить, суди їх судять. Якщо усі навколо – мерзотники, негідники, посібники негідників, ну, у найкращому випадку, боягузи і пристосованці, то жодна діяльність з приборкування лиходіїв неможлива в принципі.

Тут бідним нам залишається тільки два шляхи боротьби – які анітрохи не виключають один одного. Це ниття і бурчання. Ну і безперестанне сповідання віри в те, які гади в нас усі, починаючи від поліцейських і закінчуючи єпископами.

Насправді, якщо країна і будь-які співтовариства усередині неї – і Церква зокрема – складається із закоренілих негідників, жодна реальна діяльність за рішенням якихось проблем неможлива. Вам просто ні з ким об’єднуватися заради цієї мети. Немає ні дверей, в які ви могли б постукати, ні рук, які ми могли б потиснути.

На цьому фоні виникає туга за сильним лідером, який прийде і усіх покарає, – товаришем Сталіним, або, в інших пострадянських країнах, якимсь місцевим головорізом. Такий сильний лідер наведе лад, який якось обійдеться без необхідності одних вільних людей співпрацювати з іншими вільними людьми. Бо така співпраця вимагає довіри – а довіри якраз немає. Усі навколо мерзотники, люди, які посідають хоч якісь владні позиції – особливо.

Чому це духовна проблема?

Бо те, як ви дивитеся на ближнього – це завжди духовне питання. Хоча це і могло б бути цікавою проблемою для психолога або соціолога – як людина за умовчанням схильна сприймати інших. Тут можливі три варіанти:

а) Більшість інших людей гірші за мене – мені слід чекати від них гидот і підступів, яких я ніколи не став би коїти, але ось вони зроблять запросто, і в інтерпретації їх слів і дій слід виходити з цього; пристойні люди на кшталт мене – швидше рідкість.

б) Більшість інших людей, швидше за все, чинитимуть не гірше за мене; люди на кшталт мене – швидше звичайні. Вони можуть грішити і помилятися, як я, але негідники, які стануть робити те, що я ніколи не став би робити, швидше рідкість.

в) більшість людей кращі за мене; вони не стануть робити і тих гидот, на які я цілком здатний.

Соціальний песимізм і громадська недовіра – результат першої позиції. Я в цілому пристойна, чесна, добра людина, якій доводиться жити серед негідників і шахраїв. Якщо я вірний – то я не обрядовір. Взагалі я належу до пригноблюваної меншості хороших людей серед моря моральних виродків. Причому іноді трапляються дивні несподіванки – я стикаюся з поліцією, поліцейські чомусь не катують мене пляшками, і навіть не вимагають грошей, а поводяться дуже ввічливо, і, схоже, сумлінно виконують свою роботу. Я потрапляю на прийом до чиновника – і чиновник чомусь виявляється зовсім не сволотою. Я заходжу в Церкву і мене охоплює дивне почуття, що тут – народ Божий, а не обрядовіри і виконавці треб.

Але це списується на певні виключення – цей поліцейський, цей чиновник, або люди в цій парафії – може і пристойні, але вже усі інші точно мерзотники.

В аскетичній мові таке ставлення до інших називається гординею. У звичайній мові воно зветься дурістю.

Немає жодних підстав вважати себе моральним унікумом, на голову вище своїх співгромадян. Не глибоке упокорювання, а простий здоровий глузд спонукає визнати, що від більшості інших людей слід чекати того ж, що і від мене. Гріхів, помилок, дурниць на які я і сам цілком здатний. Чорні лиходії зустрічаються не так часто. Цілком розумно бачити в ближньому в цілому чесну і добромисну людину. Це і означає – довіряти.

Часто кажуть, що Церква – не заповідник святих. Це так – члени Церкви не десантуються з раю, вони приходять зі світу. Але при цьому розсудливість і здоровий глузд вимагає визнавати, що я навряд чи перевершую усіх у досвіді і святості.

Так, інші люди – у суспільстві, у державі, і в Церкві – можуть грішити, помилятися, і робити дурниці, як і я. Але варто виходити з того, що найчастіше ми маємо справу із звичайними, у цілому порядними людьми. Лиходії бувають, але єдина можливість притиснути їх – це довіряти людям чесним і діяти разом з ними. Перестати вважати інших свідомо гіршими за себе – необхідний крок до встановлення довіри.

Автор: Сергій Худієв