Будьте як діти

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У день, коли Свята Церква святкує Торжество Православ’я, ми, православні християни, повинні усвідомити: що, власне, ми святкуємо, через що торжествуємо, чим хвалимося? Чим хвалимося ми, які знають, що “блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне“, що святкуємо ми, які наслідують тих, про кого нам сказав сьогодні апостол Павло в Посланні до Євреїв: “Інші зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення… І всі ці, засвідчені у вірі, не одержали обіцяного…” (Євр. 11:36-39). Що нам святкувати, коли Той, у Кого ми віримо і Кого сповідуємо Спасителем і Сином Божим, “замість радости, яка Йому належала, витерпів хрест?

Звичайно, є пряма і проста причина в цього свята: отці сьомого Вселенського Собору відновили православне шанування ікон, уразивши і знищивши останню єресь, що терзала Православну Церкву. І проте, допитливій сучасній людині цього знання недостатньо, їй необхідно зрозуміти, чому шанування зображень, зроблених фарбами на дошках, – православно, а заперечення такого шанування – єресь? Хіба не очевидно, запитує Церкву сучасний інтелектуал, переконаний, що Бог у нього, в інтелектуала, усередині, – хіба не очевидно, що не можна віддавати божественні почесті дошці, що б на ній ні було зображено? Хіба не очевидно, що усі ці так звані ритуали і обряди – це лише пережитки старовинних язичницьких культів, магічних містерій, які влаштовували древні чаклуни.

Можна довго, докладно і глибокодумно відповідати на подібні запитання. І Церква відповідає на них. Відповідає працями своїх богословів, своєю літургійною поезією, дивовижними зціленнями нарешті, що відбуваються біля чудотворних ікон від древніх часів і донині. Але сьогоднішнє Євангеліє примушує нас поглянути на цю проблему з несподіваного боку.

Ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства“, – каже Ісус про Нафанаїла. Тобто от людина, от син народу Божого, він прямий, чесний і простий, і немає в ньому жодної брехні! Чому раптом Спаситель так виділяє Нафанаїла з числа інших апостолів? Чим ця людина заслужила таку високу оцінку Сина Божого? Ніяких особливих чудес на очах Нафанаїла не сталося, ніхто ще не воскрес, жоден сліпий доки не прозрів, а цей простий і малоосвічений житель Вифсаїди вимовляє слова, у справедливості яких готовий засумніватися навіть найбільший з пророків Старого Завіту, Іоанн Хреститель: “Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів“. Це несподіване сповідання Ісуса Христом, Сином Божим тим більш вражаюче, що воно не стало наслідком глибокого богословського досягнення або реакцією на приголомшливе диво воскресіння чотириденного мерця! Така глибока, приголомшлива віра стала наслідком безмежної дитячої довіри, що народилася в Нафанаїловій душі у відповідь на просте, майже життєве нагадування про важливу подію в його житті, яка сталася, як каже Христос, під смоковницею.

Людина підозріла і недовірлива, яка звикла сумніватися в очевидному і не довіряти нікому, або не надала б цій події під смоковницею жодного значення, або визнала б її містифікацією, фокусом, обманом… Саме таким людям, а разом з ними і усім нам Господь наш сказав: “Істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне” (Мф. 18:3).

Коли дитя колише ляльку, їй не спадає на думку, що лялька жива. Дитина, якою б малою вона не була, все-таки розуміє різницю між лялькою і кішкою. Їй не треба доводити, що кішка – істота, а лялька – річ. Але через те, що дитина розуміє це, її ніжність до ляльки не стає меншою, бо дитина – у своєму роді “воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства“. Так і Нафанаїл, подібно до дитини, попросту… довіряє своєму Спасителеві.

Славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти утаїв це від премудрих та розумних і відкрив те дітям. Так, Отче, бо таке було Твоє благовоління” (Лк. 10:21). Ось і виходить, що таємниці Царства, глибини Одкровення осягаються не пропащим людським розумом, а довірою і вірою. Ось і виходить, що святкують нині православні не перемогу у вченому диспуті, а дитячу “упевненість в невидимому”. Ось і виходить, як сказав апостол Павло, що “якщо треба мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю” (2Кор. 11:30). Ось і виходить, що глибини богопізнання осягаються людиною тим більше, чим вона простіша, щиріша.

Дай же, Господи, нам хоч би до кінця наших земних мандрів, хоч би до моменту останнього Твого Суду почути, як найвищу нагороду, Твої слова: “Ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства“. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 1 неділя Великого посту