Хто може прощати гріхи

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли ми доживемо до Пасхи, коли ми всі разом пройдемо довгим покутним шляхом Великого посту і досягнемо жаданої пристані Світлого Христового Воскресіння, ми почуємо слова, які радісно благовістив у далекі часи місту і світу святий Константинопольський архієпископ і які донині звучать на кожній пасхальній заутрені: «Ніхто нехай не оплакує гріхів: прощення бо засяяло із гробу!» От диво! У Церкві Христовій, у цьому рятівному ковчегу, навмисно влаштованому для покаяння, може настати час, коли плач покаянний має буде присіктися, перестати! Коли можна буде нарешті забути про безліч скоєних мною гріхів, тому що «прощення бо засяяло із гробу»!

Ви скажете: чи не рано, отче? Ще і половини дороги не пройдено, чи час подумувати про фінал? Час, любі мої! Не можна здолати довгий і тяжкий шлях, забувши про мету. І коли Церква каже нам: «Пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш» (Сир. 7:39), – вона не жахом небуття лякає нас, але одушевляє надією на Вічне Життя! Безглуздо лякати впалих і поневолених: ні до чого окрім смутку і безнадійного відчаю така тактика не призведе. Але людина підніметься з болота гріха, що затягує її, якщо блисне їй промінь надії, якщо поманить її віра в позбавлення!

Підніметься людина, коли скаже їй Господь: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2:5), – бо покаяння народжує радість, а прощення творить тихе світло в душі. Ось чому сьогоднішню неділю церковна традиція називає седмицею світлотворних постів. «Бог є світло, i немає в Ньому ніякої темряви» (1Ін. 1:5), і всякий, хто милістю Божою, дивом милосердя Божого очистив душу свою в таїнстві Покаяння, не лише залучається до Того, Хто творить світло, але і сам стає світлотворним, сяючим. І здається йому, що ніколи вже похмурий тягар пристрастей не буде мати владу над ним. І вірить він, що, повставши від одру гріховного, зможе з легким серцем пройти не лише майбутній терен Посту, але і решту життя свого.

Ось коли «неможливе можливе» і «дорога довга легка», ось коли розумієш, що Піст насправді – не час смутку і сліз, а час радісного очікування. Як же плакати на пасхальному світанку про гріхи свої, коли вони відкинуті і забуті, як відкинутий і забутий старий одяг, що зітлів, як відкинуті і забуті, залишені в неповоротному минулому істинні і уявні образи, справжні і придумані нещастя!

На світу – не лише смерть красна! Серед братів і сестер, що каються і оживають у покаянні, – красне, тобто прекрасне, дивне, передусім, життя. Коли на моїх очах змінюється, стає кращим, чистішим, добрішим мій ближній, то і для мене це знак обнадійливий і радісний. Він зміг – зможу і я! У цьому сенсі усі ми стосовно один одного – як ті четверо друзів, що допомогли своєму розслабленому товаришеві. Не забудемо, що, коли ми падаємо в гріх, ми губимо не лише себе самих, але і тих, хто навколо. Адже вони теж намагалися встояти, вони теж намагалися стати іншими, і, хто знає, можливо, саме моє падіння позбавило брата мого надії на спасіння. Можливо, саме мій гріх став останньою краплею в чаші його відчаю. Але так само вірне і зворотне: якщо я встояв у своїй боротьбі, – дивишся, і йому легше буде боротися з собою. І він встоїть, і він спасеться.

Для того, щоб перемогти наше гріховне розслаблення, ми і збираємося разом; для того, щоб дістатися до мети нашої пісної подорожі ми і складаємо, зливаємо в одне не лише свої молитовні зусилля, але і свою неміч, свої слабкості, свої пристрасті. Ми віримо нашому Богові. Ми знаємо, що це для нас, розслаблених, сказав Він одного разу «де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20). Ми збираємося разом, щоб врятуватися самим і дотягнути до ніг Христових тих, хто знемагає і сам вже не може йти. І дивишся, яким би слабким, немічним, хворим не здавався кожен з нас самому собі, а все-таки ми – поруч! А все-таки ми – разом! І тому, що ми разом, – нас не залишила надія, не покинула віра. І при всьому нашому маловір’ї, при усій нашій гріховності не залишила нас і любов. Бо якби ми не любили один одного – що зібрало б нас тут сьогодні?

Так само як у той будинок у місті Капернаум, до нас у храм іноді важко увійти. Так само як і там, хочеться іноді «розібрати дах», тому що важко стояти, важко дихати, важко слухати Слово Боже, важко молитися. Проте ми не зневіряємося і не залишаємо наших зусиль. Бо попереду – Світло Воскресіння, бо попереду – Пасха! Бо попереду – Життя Вічне! Бо Той, Хто помер за нас, смертю Своєю і Воскресінням Своїм отримав право прощати нам наші гріхи. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 2 неділя Великого посту