Сповідь: про важливе і несерйозне

Про що ми найчастіше говоримо Богу на сповіді? Чи не перетворюється таїнство “другого хрещення” на горезвісне “відціджування комарів і поглинання верблюдів”?

Нещодавно я був у гостях у сусідній парафії, і настоятель попросив допомогти зі сповіддю. Як ведеться, основний контингент людей, які підходять до сповідального аналою, один і той же. Гріхи (точніше, грішки), які при цьому називають, – теж практично не змінюються з року в рік, і це священиків банально втомлює. Втомлює щотижневе вислуховування від одних і тих самих людей одне й те саме. А новий “гостьовий” священик – добре з усіх сторін: і місцевим клірикам полегшення, і парафіянам цікаво: зайвий раз розказати про себе й почути, що скажуть у відповідь.

Корисно й священикові – для розширення кругозору: з одного боку, кількісно більше людей, ніж вміщає власна парафія; з іншого – людина в найважливіший момент життя – як і з чим вона приходить до Бога, благаючи в Нього прощення.

“Рвала на цвинтарі бузок і приносила додому”, “лякала перехожих”, “у храмі дивилася на годинник”, – на жаль, подібні “гріхи” досить розповсюджені в популярних посібниках з підготовки до сповіді. Кожен священик, напевно, теж може доповнити цей перелік.

Чому люди звертають увагу саме на це, чому схильні перебільшувати значення малосуттєвих речей настільки, що вважають їх “гідними” для принесення на розмову з Богом?

Звичайно, винні в цьому і ми, пастирі, бо не вміємо проповідувати про головне, а найважливіше – жити так, щоб “заражати” своєю вірою інших. Ніде правди діти, нам так само буває “зручніше” вислухати формальну сповідь, прочитати відпускну молитву – і справу, начебто, зроблено. Набагато складніше знайти підхід до кожної людини – з усіма її проблемами, тобто, поставитись до неї неформально. Але хіба десь зазначено, що пастир має шукати легких шляхів?

Але є й інший бік справи. Людина, яка йде на сповідь, нерідко вбачає в ній саме “квиток на Причастя”. На жаль, не так часто, як нам би хотілося, ми зустрічаємо свідому рішучість сповідника почати щось змінювати у своєму житті. Звичайно, набагато простіше відбутися формальністю: раз сповідався, отже, ніщо не заважає тепер причаститися, і – одночасно – продовжувати звичний спосіб життя.

Але ж християнство не просто “далеке від формалізму”: Євангеліє категоричне у висловлюваннях щодо такого підходу до віри. Найрізкіших слів Ісуса Христа в Євангелії удостоїлися не грішники, які ведуть явно неправедний спосіб життя, але цілком духовно респектабельні фарисеї, які виконують усі вимоги “релігійного благочестя”. Коли віра перетворюється на формалізм, вона перестає бути вірою і стає релігією – однією з-поміж багатьох інших. Коли сповідь перетворюється на формальний перелік банальностей і копирсання в дрібницях. Замість “другого Хрещення” вона стає засобом хибного самозаспокоєння, що закриває істинний шлях до Бога.

Чи будете ви на Страшному суді говорити Богу про те, що в пісний день їли печиво, у складі якого було вказане сухе молоко, або що вишивали у свято? Є такі дрібниці, про які краще відразу забути, щоб “відціджування дрібниць” не заважало бачити “верблюдів”.

Але якщо сповідь серйозна, не формальна, якщо вона означає справжній поворот життя, то очевидно, що така сповідь не може відбуватися щотижня. Життєві повороти ми здійснюємо досить рідко, і тут справедливим буде твердження: чим рідше – тим краще. Християнин, за логікою, повинен із самого початку задати такий “вектор” власного життя, щоб доводилося якнайменше коригувати свій шлях. Інакше кажучи, якомога раніше сприйняти своє християнство всерйоз.

У нашій церковній практиці вже давно змішалося відпущення гріхів і одкровення помислів. Перше в давній Церкві відбувалося далеко не завжди, і з Причастям не мало безпосереднього зв’язку, тоді як приводом до такого роду сповіді були гріхи, несумісні з перебуванням у Церкві: зречення віри, убивство, перелюб. Практика одкровення помислів прийшла з чернечої традиції, де виникла як дієвий метод духовного наставництва. Старець, який приймав таку сповідь, найчастіше не мав священного сану і не міг “відпустити” гріхи. Помисли звіряли щодня, але не відчували потреби в доповненні цієї дії сакраментальним актом відпущення гріхів.

Отже, з давнини нам відомо: прощення гріхів подається людині тоді, коли скоєними гріхами вона сама себе відлучила від Церкви, і її Покаяння – таїнство возз’єднання із Церквою, що робить для неї можливим приступати до Чаші. Той, хто шукає покаяння, вчинив щось таке, що не дає йому підійти до Чаші без сповіді й відповідної епітимії. А в чернечому одкровенні помислів йдеться про “коригування” у тих випадках (а їх більшість), коли спосіб життя не перешкоджає перебуванню в Церкві та Причастю.

Але скажуть: сьогодні неможливо автоматично повернутися до давньої практики – і будуть праві. Знайомі нам також і негативні сторони грецької практики, коли причащаються часто, а сповідаються відповідно до потреби: є люди, які дожили до зрілого віку і так жодного разу не приступали до сповіді. Вочевидь, якщо є проблема, з нею потрібно щось робити. Адже якщо закрити очі, вона нікуди сама по собі не зникне.

Доцільнішим видається дозвіл в індивідуальному порядку благословляти постійним парафіянам самостійно вирішувати для себе питання частоти сповіді. Така практика вже існує і добре зарекомендувала себе на деяких парафіях. Священик, який знає свою паству, цілком може дозволити постійним парафіянам, котрі прагнуть до регулярного причащання, сповідатися приблизно раз на місяць або в міру потреби, і при цьому приступати до Чаші щонеділі. З одного боку, це позбавить багатьох болісної необхідності “ну хоч щось придумати” для сповіді, а з іншого – дасть можливість священику приділяти більше часу тим, хто дійсно цього потребує, – хто прийшов на сповідь уперше або після довгої перерви.

Напевно, ідеальної моделі поєднання сповіді та Причастя не буде придумано ніколи: життя взагалі важко вписується в будь-які “моделі”. У будь-якій практиці можливі і зловживання, і перекручення, але це вже питання відповідальності – як пастиря, так і кожного християнина зокрема. Але пошук моделі, що дозволить, принаймні, уникати такої кількості профанацій, як сьогодні, – справа, котра, безперечно, заслуговує на увагу.