Жах сповіді

Якщо і є причина давати священикам молоко за шкідливість, то це сповідь. Більшість священиків із здриганням думають про Великий піст не через обмеження в трапезі, а тому, що знають – прийшов час «битися» із сповідниками. Деякі священики відчувають справжній жах сповіді.

– Чого тоді йшов у попи, питається?

– Щоб Богові служити, людям допомагати.

– Чим же вас сповідь лякає?

– Тим, що сповідь – птах рідкісний у наших храмах. Все більше марнослів’я та духовне кокетування. Втім, і з того, і з іншого боку.

«Жорстоке слово це!» Проте якщо я і перебільшив, то зовсім небагато.

Чому саме Великий піст?

Був час, коли православний народ ходив на сповідь тільки під час посту. Цьому були різні причини, головна з яких – відхід від Церкви. Завжди була і завжди буде спокуса звести християнство до релігії, знайти йому чіткі межі в ідеології, культурі, моралі. Це дуже зручно, коли в християнства є своя «екологічна ніша» і ареал мешкання, що не заважає іншим. Християнам зручно, світу спокійно. Як тільки християнство перетворюють у релігію, тут і настає відхід від Церкви. Перша ознака цієї хвороби – забуття Євхаристії. Церква не просто живе Євхаристією, вона живе в Євхаристії, виявляє себе тільки в Літургії. У роки тріумфу православної імперії раптом виявилось, що більшість християн бувають біля Чаші раз на рік – Великим постом, і не завжди за власною волею.

Великий піст вважався часом говіння, тобто сповіді і причастя. Звідси таке відрадне для нас дієслово «відговіти» – виконати покладене, віддати свій релігійний борг.

Треба Великим постом йти до причастя? – Підемо. Відговіємо.

Інерція цієї практики жива досі: Великим постом завжди більше причасників і сповідників, ніж в інші дні року. Це не правильно. Правда в тому, що Великий піст – це не час для сповіді і причастя, що зовсім не означає, ніби постом не потрібно причащатися. Християни живуть Євхаристією, а живуть вони не лише постом. Тому здорову общину відрізняє те, що під час посту кількість причасників там не набагато більша, ніж в інші дні.

Проте от що хвилює багатьох: перед причастям неодмінно треба сповідуватися. Причаститися – легше, ніж сповідатися. Простіше пояснити, як підійти до Чаші, ніж розповісти, що відбувається на сповіді. У мене є знайомі, які багато років відвідують церковну службу, але ніколи не бували «на духу».

Чому все це так складно? Бо роздумуючи про сповідь, ми випускаємо з уваги ряд ключових моментів, принципових позицій, від яких слід відштовхуватися, якщо хочете в цьому туманному питанні розібратися. Відмічу лише один момент.

Сповідь – церковне таїнство. Це не тривіальне визначення, а «думка, яку варто подумати».

Слово «таїнство» означає, що ми не знаємо, у нас немає слів, щоб пояснити «механіку» покаяння і відпущення гріхів.

Якщо щось у Церкві назване таїнством, це означає, що йдеться про особисту і неповторну подію, яка відбувається між Богом і людиною. У цьому сенсі всі таїнства – невимовні, їх принципово не роз’ясниш.

У кожного таїнства є зовнішній знак, сакральна дія, що означає те, що відбувається невидиме і незбагненне. Але ми сказали, що сповідь – таїнство церковне, тобто ця виняткова подія, яка відбувається між Богом і людиною, стосується всієї Церкви як общини, співтовариства братів і сестер. Людина розкаюється у своїй провині, просить у Бога прощення, чесно розповідаючи про ті вчинки, де вона поводилася не як брат і сестра, не як церковна людина, але нехрист – той, хто поза Церквою, не учень Христовий.

Чи можна обійтися без священика? По правді кажучи, можна. У давнину той, хто каявся, сповідувався всій общині у своїх гріхах. Думаю, не багато хто віддасть перевагу цьому варіанту сповіді у священика. Проте ця древня практика допомагає нам зрозуміти один з центральних моментів сповіді: людина кається перед Церквою, і її примирення з Церквою свідчить священик.

Священик – свідок примирення того, хто кається з Церквою, свідок залишення людиною гріха, поручитель її церковного життя.

Сповідь примиряє з Церквою, свідчить, що ця людина – наша, своя, церковна, вона – брат, сестра, єдиновірець.

Тому головний елемент сповіді – свідоцтво примирення зі своїми братами і сестрами, і перше питання сповіді: чи у мирі ти зі своїми близькими? Йдеш до Чаші – примирись з ближніми. У Церкві не повинно бути ворожнечі, розбрату, тяжби. Примирення – от з чого починається розмова про сповідь, сама подія сповіді. Починається, але не закінчується.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)