З любимими не розставайтеся…

Хвилина мовчання

Поминати померлих можна тільки коли віриш, що вони – живі. Ця парадоксальна, на перший погляд, думка підтверджується, проте, навіть не церковним вченням, а звичайною людською інтуїцією. “Усі там будемо…” – так звучить найпоширеніша в нашому народі формула поминання померлих. І треба сказати, що це дуже глибоке ставлення – дивлячись на чужу смерть, пам’ятати про свою власну. Але є дуже важливий момент, який у цьому формулюванні ніяк не позначений: а, власне, де це – “там”? Що знаходиться за межею, яку вже перейшов померлий, і яку рано чи пізно належить перетнути кожному з нас? Якщо за нею лише порожнеча, небуття і повне знищення людської самосвідомості, тоді сама фраза “усі там будемо…” втрачає всякий сенс, оскільки ніякого “там” у цьому випадку просто немає і бути не може. Виходить, що, поминаючи наших померлих навіть такою простою фразою, ми сповідуємо свою віру відразу в три серйозні факти:

  1. Біологічна смерть не знищує людську особистість.
  2. Після смерті, позбувшись тіла, людина потрапляє в іншій, невідомий нам поки що, але цілком реальний світ.
  3. Перехід у цей світ – об’єктивно неминучий для всіх людей, незалежно від їх особистого бажання.

Коли близька людина потрапляє до лікарні, ми відвідуємо її, носимо їй книги, фрукти і курячий бульйон у баночці, розповідаємо останні новини і, прощаючись, кажемо, що завтра обов’язково прийдемо до неї знову. Якщо хтось із наших близьких знаходиться в ув’язненні, ми теж знаємо, як виявити свою любов до нього, нам відомо, чого він потребує, ми збираємо йому передачі і відсилаємо посилки, пишемо листи, їздимо на побачення, коротше – робимо усе, що може допомогти йому перенести тяготи позбавлення волі.

Але коли рідна людина помирає, це завжди ставить нас в якусь безвихідь. Ні, ми, звичайно, не стали любити її менше, гіркота розлуки навіть посилила наше почуття і допомогла зрозуміти – як дорогий нам той, кого смерть у нас відняла. Але що робити далі, як цю нашу любов виразити, як зробити, щоб вона дійшла до любимого і допомогла йому, або порадувала його там, де він опинився – цього ми не знаємо. У нас просто немає досвіду буття там – за гранню земного життя, ми навіть уявити собі не можемо, що ж відбувається з людиною після смерті. А коли не вистачає свого особистого досвіду, цілком розумно звернутися за допомогою туди, де подібний досвід є – звернутися до Церкви, яка вже майже дві тисячі років поминає своїх померлих і має величезну кількість свідчень дієвості молитовного поминання спочилих. Тому дуже часто смерть близької людини приводить у Церкву навіть тих, для кого думка Церкви ніколи не була авторитетною в усіх інших питаннях їхнього життя.

Взагалі, без віри в життя після смерті, поминати померлих – досить безглузде заняття. У радянський період історії нашої країни була така традиція – шанувати пам’ять загиблих у Великій Вітчизняній війні хвилиною мовчання. Для атеїстичної країни це був дуже логічний ритуал. Серце людини вимагало: “Віддяч цим людям. За твоє спокійне і мирне існування вони віддали найдорожче, що в них було – своє життя. Ти назавжди в боргу перед ними, віддяч їм”. Але розум заперечував: “Як можна віддячити тим, кого немає? Які слова можна сказати тому, кого не просто немає поряд з тобою – взагалі ніде немає, як не було тебе самого до твого народження?” До небуття безглуздо звертатися з якими б то не було словами, тут дійсно залишається одне тільки скорботне мовчання. Як якесь урочисте вираження невіруючою людиною свого безсилля перед фактом смерті близьких людей.

Для атеїстичної свідомості можливі лише безсловесні форми поминання померлих, будь то хвилина мовчання, або поминальна чарка – мовчки і не цокаючись.

Але якщо людина відмовляється вважати, що її близькі, помираючи, розчинилися без сліду у світовому просторі, якщо вона вірить, що вони живі, і сподівається на майбутню зустріч з ними (нехай навіть після власної смерті), тоді такій людині для вираження своєї надії, віри і любові просто потрібні слова. І простого виразу: “Усі там будемо”, – тут вже явно недостатньо. Потрібні інші слова – точніші і красивіші, треба зрозуміти – у чому сенс такого поминання, треба розібратися, нарешті – що ж відбувається з людиною в цьому найзагадковішому “там”, де всі ми, врешті-решт, повинні будемо опинитися.

Чого бояться віруючі?

Ніхто на світі не може передбачити з повною упевненістю посмертну долю тієї чи іншої людини. Але Церква з упевненістю говорить про неминучу для всіх людей подію: після смерті кожен з нас обов’язково зустрінеться з Богом.

А от чи стане ця зустріч для людини джерелом вічної радості, або виявиться для неї тяжкою і нестерпною – залежить вже від того, як вона сама проживе своє життя. Якщо вона готувала себе до цієї важливої зустрічі, прагнула до неї, якщо все життя головним критерієм оцінки своїх вчинків, слів і навіть думок для неї було питання: “А чи сподобається це Богові?” – то помирати такій людині вже не дуже і страшно. Ні, звичайно, майбутня зустріч з Господом викликає в її серці хвилювання і трепет. Вона краще, ніж хтось, знає, як часто її прагнення жити праведно розбивалося об її ж власну лінь, жадність, марнославство, наскільки невдалою була майже кожна її спроба зробити щось заради Бога, а не заради власних пристрастей і капризів. Але вона знає також інше. Намагаючись жити згідно заповідей Божих, вона із подивом і радістю побачила, що Бог любить її навіть такою слабкою і недосконалою, не здатною, по суті, ні на що добре.

Це реальне переживання Божої любові – головна, найдорожча цінність у житті кожної віруючої людини. Вона навчилася бачити, з якою зворушливою турботою і увагою брав участь Господь в її земному житті. І їй здається безглуздим навіть припустити, що після смерті Бог відвернеться від неї і змінить цю любов на бездушну і холодну справедливість. Віруючу людину хвилює зовсім інше питання: “А чи не відвернуся я сама від Бога при зустрічі? Чи не виявиться раптом, що для мене є на світі щось дорожче, ніж Бог?” От цього віруюча людина боїться по-справжньому. Але такий страх розчинений надією. Бог, Котрий заповнює наші недоліки і допомагає нам у земному житті, може і після нашої смерті заповнити нашу неміч Своєю Всемогутністю.

Льотчик, який заблукав

Відвернувшись від світла, ми ризикуємо опинитися в пітьмі власної тіні. Якщо людина зробила головним змістом свого життя не прагнення змінитися до кращого, не підготовку до цієї посмертної зустрічі зі своїм Творцем, якщо вона розміняла своє життя на дешеві чи дорогі розваги, на захват від влади, грошей або власної геніальності, тоді в неї виникають серйозні проблеми. Не навчившись любити Бога, не побачивши Його любові до себе за життя, наглухо замкнувшись у шкаралупу власних пристрастей і бажань, людина не зможе і не захоче бути з Богом і після своєї смерті.

Адже гріх тим і страшний, що насолоджуватися їм людина може, лише доки вона жива. Призначення душі – управляти тілом, і тільки в їх спільному існуванні людина може повноцінно жити, діяти і змінювати себе як у кращий, так і в гірший бік. Смерть віднімає тіло в душі і робить її нездатною до якої-небудь дії, а значить і – до зміни. Душа не може більше ні грішити, ні каятися; і, якою вона стала до моменту смерті людини, такою і буде у вічності. Щоб це було зрозумілішим, можна уявити, що наше життя – авіарейс, тіло – літак, а душа – льотчик, який знає, що запас палива в нього обмежений і дозволяє пролетіти, скажімо, п’ять тисяч кілометрів до пункту призначення. Якщо він не втрачає зв’язок з диспетчером і тримає вірний курс, то, незважаючи на нельотну погоду, погане самопочуття і неполадки в двигуні, він все ж дотягне аеродрому. Чи зробить аварійну посадку десь неподалік, так що рятувальники легко зможуть його відшукати. Але коли льотчик летить навмання, світ за очі, без орієнтирів і цілей і навіть не замислюється, що з ним буде і де він опиниться, коли в баках кінчиться пальне. Швидше за все, такий горе-пілот остаточно заблукає, приземлиться зовсім вже казна-де, та там і згине без вісті, бо незрозуміло де шукати того, хто летів невідомо куди. А пішки йому звідти вже не вибратися.

Це зовсім не означає, ніби Богові байдуже, що там з людиною було перед смертю, і в якому стані вона померла. Навпаки, Церква вчить, що Господь закликає людину на суд у найслушніший для її посмертної долі момент. Кожен з нас помирає або на піку свого духовного розвитку, або коли Бог бачить, що подальше життя змінюватиме його душу тільки в гірший бік. А от узяти правильний курс і вивести себе на цей свій духовний максимум – людина повинна вже сама. І ніхто за неї не зможе виконати цю роботу, навіть Бог.

Але що ж можуть зробити близькі для такого льотчика, що загубився, чим вони можуть допомогти йому? Вони можуть багато що – постійно надзвонювати начальнику аеродрому, до якого не зміг долетіти зниклий пілот, засипати листами міністерство, стукати кулаками по столу в різних кабінетах і – вимагати, вимагати, вимагати організації нових рятувальних і пошукових експедицій. Право на таку наполегливість дає їм любов до зниклого.

А наша любов примушує нас звертатися до Бога з проханнями про прощення гріхів наших близьких. У цьому і полягає один із сенсів молитовного поминання покійних у Православній Церкві.

Далі буде

Автор: Олександр Ткаченко