З любимими не розставайтеся… (закінчення)

Закінчення роздумів публіциста Олександра Ткаченка про те, чому православні християни моляться за своїх померлих

Мамина рука

Святитель Ігнатій Брянчанінов називав існування душі в пеклі – буттям без буття, дивною формою життя за відсутності життя. Цю нездатність грішної душі до дії ми всі, як не дивно, у різній мірі зазнавали вже зараз, за життя. Напевно, будь-хто хоч би одного дня переживав стан глибокої депресії, смутку. Коли лежиш на дивані, відвернувшись до стіни, і нікого не хочеш ні бачити, ні чути. Коли навіть сонячне світло заважає жити, і ти тікаєш від нього, ховаєшся з головою під ковдрою тільки щоб не бачити мороку, що опанував твою душу. Ти ще не помер, але сил і бажання жити далі в тебе вже немає, і здається, що так тепер буде завжди. І тут до твоєї темної кімнати увійде мама. Вона не запитуватиме, що з тобою сталося і навіть не стане тебе утішати. Вона просто сяде на краєчок дивана, візьме тебе за руку, погладить по голові, почне говорити про щось зовсім неважливе ні для неї, ні для тебе. Загалом, не зробить нічого особливого. Але ти раптом відчуєш, що чорний мішок смутку, в якому ти провів декілька днів, розповзається по швах, і ти знову здатний жити.

Виявляється, любов дозволяє нам ділитися з близькими найголовнішим – життєвою силою, самою можливістю буття. На цьому принципі Церква і засновує необхідність поминання покійних, і можливість зміни посмертної долі тих, кого ми любимо і за кого молимося. Так, душа після смерті не може сама змінити себе. Але вона може змінитися завдяки зусиллям тих, хто залишився на землі і пам’ятає про неї. Річ у тому, що Церква – це не просто формальне об’єднання людей, які вірять у Бога. Християни складають у Церкві єдиний організм, в якому стан одного органу визначає самопочуття всіх інших. Усі ми живі клітинки живого Тіла Христового. Апостол Павло написав про це дивні слова: “Ви – тіло Христове, а нарізно – члени” (1Кор. 12:27), ще: “Не може око сказати руці: “Ти мені не потрібна”; або так само голова ногам: “Ви мені не потрібні”” (1Кор.12:21). Фізична смерть не відриває людину від Тіла Христового. Але ті духовні хвороби, які вона не долікувала за життя, тепер виліковні лише зусиллями всього організму, сама для себе вона вже нічого зробити не в змозі.

Як же одна людина може духовно допомогти іншій, тим більше – покійній? Точно так, як і в організмі одна клітина допомагає іншій, що уражена хворобою. Щоб подавити запальний процес в одній частині тіла, організм включає імунні процеси, які всі сили організму кидають на боротьбу із хворобою. Здорові клітини беруть на себе додаткове навантаження, щоб допомогти хворим. Так у поході вантаж людини, яка підвернула ногу, розподіляється на всіх.

Але допомогти хворому може тільки здоровий. Це головний принцип духовної допомоги. У цьому суть молитви за іншу людину, живу чи померлу, – неважливо. Для того, щоб допомогти ближньому, ми самі повинні зайнятися своїм духовним здоров’ям, щоб мати можливість поділитися ним з улюбленою людиною. Припустимо, наш ближній був за життя гнівливим, любив лихословити, пиячив і обжирався, був жадібним. Значить, ми повинні навчитися утримуватися від гніву, утримувати себе від злих розмов, дотримувати пости, роздавати милостиню і т. д. Простіше кажучи, треба самому почати жити по-християнськи і тим самим дістати можливість ділитися цим життям з нашими покійними через молитву. Любов реалізує себе в жертві. І якщо наше поминання буде засноване на такому християнському подвигу, воно стане для душі померлої людини тим самим дотиком любові, який здатний влити в неї частину нашого життя в Христі.

Багатий родич

У розмові про поминання покійних дуже часто упускається важливе питання: а кому, власне, більше потрібне таке поминання – для них, або нас самих? Було б величезною самовпевненістю і зухвалістю стверджувати, що хтось із наших померлих близьких потрапив у пекло, потребує допомоги і його необхідно вимолювати. У християн є заповідь не судити ближнього за життя. Тим більше безглуздо ухвалювати вирок тому, хто вже закінчив свої земні мандри і з’явився перед судом Божим. Ми можемо турбуватися за нього, як батьки турбуються за сина, який поїхав вчитися в далеке місто. Але ми не повинні забувати, що в нас є в цьому місті багатий і люблячий нас родич. Причому, не просто багатий – він у цьому місті найголовніша особа і вирішує там усі питання, чого б вони не стосувалися. І ми не повинні краяти собі серце хвилюваннями – цей родич потурбується про нашого сина набагато краще, ніж ми самі. Але ця турбота не заважає нам посилати йому листи, посилки зі всякою смакотою і гроші на кишенькові витрати. Син може ні в чому не мати потреби, але наш багатий родич дуже делікатний, він не позбавляє нас можливості проявляти свою любов так само. І коли ми дзвонимо і просимо його: “Ти, вже не залишай там нашого хлопчика, будь ласка! Наглядай за ним, допомагай, а то ми тут хвилюємося!” – це зовсім не означає, що без нашого дзвінка син залишився б без підтримки і уваги. Просто ми любимо його, а він поїхав і тепер далеко. І що ми можемо зробити ще, щоб виразити свою любов і турботу? Тільки дзвонити і слати листи з посилками. Так і молитва до Христа за наших покійних потрібна нам самим не менше, ніж тим, про кого ми молимося.

Тому що у всіх нас є такий багатий родич. Це – Христос, Який і втілився для того, щоб зробити нас Своїми родичами за тілом. А родичів не судять неупереджено, їх судять – з любов’ю. Його суд – не наш суд. Досить згадати, скільки разів в Євангелії Христос виправдовує і захищає тих, кого люди засудили, причому з найсправедливіших міркувань.

Наші мертві нас не залишать у біді…

Буває, що син, який сам поїхав, відправляє батькам багаті посилки і перекази. В історії Церкви немало прикладів, коли молитовне спілкування з покійними допомагало живим вирішувати свої земні проблеми.

Дивний випадок молитовного спілкування з покійними описує митрополит Антоній Сурожський. Одного дня до нього звернувся чоловік, який під час війни випадково застрелив улюблену дівчину, свою наречену. Одним пострілом він зруйнував усе, про що вони так багато разом мріяли. Щасливе життя після війни, народження дітей, навчання, улюблену роботу. Усе це він відняв не в когось, а в найближчої і найдорожчої людини на землі. Цей нещасний прожив довге життя, багаторазово каявся у своєму гріху перед священиками на сповіді, над ним читали розрішальну молитву, але ніщо не допомагало. Відчуття провини не йшло, хоча з часу того нещасливого пострілу пройшло майже шістдесят років. І митрополит Антоній дав йому несподівану пораду. Він сказав: “Ви просили вибачення в Бога, Якому не завдали шкоди, каялися перед священиками, яких не вбивали. Спробуйте тепер вибачитися в самої цієї дівчини. Розкажіть їй про свої страждання, і попросіть, щоб вона сама помолилася за вас Господові”. Згодом цей чоловік прислав митрополитові листа, де розповів, що зробив усе, як він велів і крига провини, що містилася в його серці довгі роки, нарешті, розтанула. Молитва убитої ним нареченої виявилася сильнішою за його власні молитви.

Та і сам митрополит Антоній розповідав, як у скрутні хвилини свого життя він звертався до своєї покійної мами з проханням помолитися за нього, і багато разів отримував очікувану допомогу.

Йдучи з цього життя, наші любимі стають ближчими до Господа і можуть клопотати за нас перед Ним. Тому ми і молимося святим, які канонізовані Церквою. Але не можна забувати, що святими Церква вважає не лише внесених до святців прославлених угодників Божих. Святими в Церкві названі всі християни, які освячуються Пречистим Тілом і Кров’ю Христовими в таїнстві Євхаристії. І якщо наш близький за життя був членом Церкви, сповідувався і причащався святих Христових Тайн, тоді в нас не може бути достатніх підстав вважати, що після смерті він потребує нашого поминання більше, ніж ми його молитов за нас.

Сльози, що летять до неба

Смерть завжди робить замах на найдорожче – на єдність нашої любові.

Вона намагається відірвати від нас тих, хто ділив з нами прикрості і знегоди, хто наповнював наше життя сенсом і радістю. Ми давно зрослися з ними, вони стали невід’ємною частиною нас самих. І тепер, молячись за покійних, ми протестуємо, ми просто відмовляємося визнати законність цього розподілу улюблених людей на живих і мертвих. Бог не створював смерті, і вона не має ні сили, ні права на наших близьких, тому що в Бога – всі живі: “Бог же не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі” (Лк. 20:38)

Вогники свічок, які ми запалюємо на панахиді, нагадують за формою сльози. Але сльоза крапає на землю, а полум’я свічки завжди прагне вгору. Ми ховаємо наших близьких в могили, а серця свої спрямовуємо в небеса, до Христа і просимо Його, щоб Він потурбувався про тих, хто нам такий дорогий. А вони, можливо, просять Бога потурбуватися тут про нас. Це єдність взаємної любові в Христі померлих і живих людей і є – Церква Христова.

Православні християни не розлучаються зі своїми любимими навіть після їх смерті. Щодня, поминаючи покійних у своїх молитвах, ми вписуємо їх у коло нашого життя. Начебто вони раптом поїхали в далекий край, і ми просто давно їх не бачили. Але при цьому ми сподіваємося, ми дуже віримо, що колись обов’язково зустрінемося з тими, кого ми так любимо, і хто так любить нас.

Тому що Бог любить усіх нас.

Автор: Олександр Ткаченко