Ченці і поети

Коли святитель Григорій Палама взявся захищати ісихазм, самому ісихазму було вже більше тисячі років. Ця традиція народилася разом з чернецтвом, зберігалася ченцями, дбайливо передавалася від старця до учня. А що таке ісихазм? Пояснити дуже складно. Проте саме через цю загадкову практику афонських ченців у далекому чотирнадцятому столітті розгорілася неабияка богословська суперечка, кожна із сторін якої звинувачувала супротивника в єресі.

Ченці і богослов’я – вже нудно. Нудьга в квадраті. Спробуйте комусь зі своїх друзів роз’яснити суть якоїсь богословської проблеми. Співрозмовник почне позіхати на другій хвилині. На третій втомитеся ви самі. Для звичайної людини вся ця теологічна проблематика – «гра в бісер». У кращому разі. Якщо йдеться, звичайно, про справжнє богослов’я, а не про численні підміни, адже питання про богословське правильне читання записок про здоров’я не вивчають у духовних академіях.

Справжній богословський текст знайти нелегко. Набагато простіше з книгами з приводу богослов’я. Це схоже на ситуацію в літературі: є письменники і поети, а є літературні критики, літературознавці, викладачі літератури. У сучасному церковному лексиконі богослов – це, швидше за все, літературознавець, фахівець з богословських питань – історії, патрології, канонічного права. Найвишуканіші з них займаються «препаруванням» подвижницьких текстів – «патрологоанатоми».

Як би ми не жартували щодо богословів-літературознавців, їх робота украй важлива для життя Церкви. Проста наявність таких фахівців – це «питання національної безпеки». Служіння вченого богослова – одне з найблагородніших церковних служінь. Таких людей слід не лише підтримувати, але навіть і балувати не грішно.

Проте, якщо учені – це літературознавці, то хто ж справжній богослов? Справжнє богослов’я розквітає, коли зливаються воєдино поезія і філософія, не в їх технічному чи жанровому виконанні, а в самому «первісному» і стихійному. Богослов’я – це порив нестримного серця. Покійний Платон у діалозі «Федр» переконливо доводив, що любов здатна кожного перетворити на поета. Справжній богослов зобов’язаний бути поетом, не може без поезії. І поетом його робить любов Божа, яка наздоганяє людину іноді і без її відома, примушує її не лише говорити і писати, але шукати самоти, тікати від світу. Любов вимагає вчинку, поезії вчинку. Любов вимагає тебе всього.

Ченці – люди, які віддають себе Богові назавжди і повністю. Ченці – богослови за визначенням. Не всі з них красномовні, не кожен може навіть виразно розповісти про свій досвід, але справжній чернець – це завжди богослов, саме тому, що він – практик. Він пізнає істину, що відкрилася йому, схвилювала його, і тому зажадав пожертвувати їй усього себе без залишку. Він пізнає цю істину не лише інтелектом, але всією своєю істотою, усім своїм життям. Це богослов’я шкірою. Такий богослов не просто живе ідеєю правоти Євангелія чи стрункістю богословської системи, він шкірою переживає Істину, він уживається в Бога цілком, вростає в Нього. Бог пронизує подвижника, подвижник проростає в Бога. Чернець живе Богом буквально.

Проте це життя в Богу дається людині не за фактом вступу в монастир, а досягається важкою працею самоочищення. Аскет пізнає Бога «у міру життя». От як про це красиво пише прп. Ісак Сирин: «Душа бачить істину Божу по силі життя <.> безсумнівність віри в людях, високих душею, відкривається в міру того, як вони за устоями своїми узгодяться в житті із заповідями Господніми» (Слово 30). Простіше кажучи, чим чистіше людина, тим більше їй відкривається тайн Божих. От і апостол Павло велів зберігати «таїнство віри в чистій совісті» (1Тим. 3:9), бо якщо совість нечиста, тоді можна зазнати «загибелі корабля у вірі» (1 Тим. 1:19), зовсім віру втратити.

При чому ж тут ісихасти? Афонські ченці, до яких з таким ніжним трепетом ставився святитель Григорій, були справжніми богословами-практиками. Сьогодні написана безліч книг про їх молитовну практику, і на солідних наукових симпозіумах звучать щонайтонші доповіді про те, чим відрізняється енергія від природи, що означає «нестворене світло», яке походження ісихастської термінології. Насправді все дуже просто. Як відомо, енергія – ця властивість природи виявляти свою іпостась. Не зрозуміли? Я думаю, що і афонські ченці не зрозуміли.

Розібратися в стихії богословських суперечок дано не кожному. Не від кожного і вимагається. Для цього в Церкві є служіння богословів-літературознавців. Нам же важливо знати, що Божі старці досвідчено пізнавали ті істини, які в нас записані в Символі віри. У нас зовсім не викликають жодних почуттів слова Символу віри про те, що Син єдиносущний Отцю. А подвижники плакали над цими рядками. Вони бачили Того, про Кого тут співається. Вони безпомилково розуміли вірність цих слів. Вони бачили цю єдиносущність, і жодні вишукані богослови не могли їх переконати в іншому.

Вороги афонських подвижників сміялися над ними, виставляли їх блазнями, посилалися на мудрого Аквіната, а Божі старці точно знали, що світло, яке бачать вони на молитві, – нетутешнє, тобто нестворене, не з тканин цього світу виткане. Вони це знали точно. І скільки сили було в цьому знанні! Колись апостол Павло зізнався: «Я знаю, в Кого увірував» (2 Тим. 1:12). Він бачив Христа на власні очі. Він знав Його в обличчя. Вони спілкувалися особисто, лицем до лиця. Подібний досвід відкривався і афонським подвижникам. Вони дійсно знали, Кому моляться. Але їм важко було це висловити. Тому на захист старців став освічений і красномовний Григорій Палама.

Чому ченці так шанували святителя Григорія Паламу, що ще в XIV столітті присвятили йому цілу неділю Великого посту? Його велич в єднанні двох служінь: він був подвижник і поет. Він сам був ісихастом, пройшов шлях від простого послушника до наставника молитви, шлях важкого самоочищення. І в той же час він знайшов правильні слова, щоб цей досвід описати, підкріпити подвижницькою традицією і Писанням, а це вже праця ученого і поета, який опанував слово і підпорядкував собі думку.

Богослов’я не закінчується святим Паламой, як і ісихазм не обмежується Афоном. Народяться нові подвижники, прийдуть нові богослови, бо «Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13:8). Ченці і богослови потрібні один одному, потрібні Церкви, потрібні священикам і мирянам. Це дуже важливо знати і пам’ятати, як важливо пам’ятати і те, що ченцям і богословам потрібні миряни. Тому і свято Григорія Палами – це не приватне чернече свято, а торжество всієї Церкви. Ми всі – в одній сім’ї, живі одним Отцем. Усе – наше, усе – для нас. Бо Церква – це свято взаємної любові, яка відкривається і ченцеві, і поетові, і простаку.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: Друга неділя Великого посту