Місце зустрічі – хрест

Розуміння причини

Звідки береться скорбота? На це питання віруючі і невіруючі люди відповідають по-різному. Віруюча людина сприймає біди і прикрощі як результат того відпадання від Бога, яке по своїй страшній помилці зробили прабатьки, Адам і Єва. Але оскільки кожен з нас у своєму житті багаторазово подібні помилки повторює, тобто відпадає від Бога знову і знову, то це і обумовлює появу скорботи в нашому житті. Багато богословів звертають увагу на те, що Господь, попереджаючи перших людей у раю, не казав: «Я вб’ю вас». Його слова були: «Смертю помреш» (Бут. 2:17). Якщо дитина не слухається своїх батьків, то через це може потрапити в неприємну і небезпечну ситуацію. Наші особисті гріхи, помилки, хиби – не покарання Боже. Саме вони, порушуючи щось у нашому житті, призводять до тієї чи іншої скорботи. Іноді це можна побачити самим безпосереднім чином: ми образили когось, і через якийсь час образа нанесена вже нам. Це закон духовного життя. Як казав преподобний Амвросій Оптинський, теж когось цитуючи: «Дерево, з якого зроблений наш хрест, виросло на ґрунті нашого серця» – іншими словами, на ґрунті того, про що ми думаємо, що відчуваємо і, тим більше, що робимо.

Віруюча людина розуміє, що скорбота, яку вона переносить – це привід для того, щоб замислитися, щоб від зовнішнього звернутися до внутрішнього – і там постаратися знайти причину того, що з нею відбувається. Навіть якщо причина не знайдена, то скорботу віруюча людина намагається переносити з терпінням, навіть з вдячністю Богові. Адже скорбота – очищає, допомагає змінитися.

Багато подвижників говорили, що брак особистих подвигів породжує порушення цілісності внутрішнього життя людини, а відсутність цілісності якраз і призводить до скорботи. Коли ти не зосереджений на головному, то робиш багато зайвого. А зайві, неосмислені дії перетворюються на приводи для неприємностей.

Про людське безумство і Божий задум

Люди, які не розуміють природи духовного життя віруючої людини, часто звинувачують її в тому, що вона сама собі придумує скорботу чи навмисно шукає її. Це не так. Достатньо включити телевізор або вийти в Інтернет – ми побачимо, що світ переповнений нещастями, стихійними лихами, скорботою, і явно, що не православні люди все це вигадали. Впав літак, затонув пором, зійшла лавина, стався землетрус, скоєний теракт – колосальна кількість скорботи. І це тільки те, що на поверхні. Скільки війн одночасно йде на землі, скільки людей гине, скільки дітей залишається без батьків, без матерів, скільки дружин без чоловіків?

Якщо вглядітися в причини подібної скорботи, то можна легко зрозуміти, що в основі їх лежить людське безумство. Що таке війна? Це завжди страсть наживи, страсть влади, гординя – насправді немає жодної розумної причини, по якій одна людина може убити іншу. Коли війна народжується як реакція у відповідь, як захист країни – це вимушений захід. Проте є люди, які починають війни без яких би то не було видимих причин, які можуть хоч якось виправдати те, що відбувається.

Катастрофи найчастіше трапляються через людський безлад. То причина – у льотчику, який веде нездоровий і нехристиянський спосіб життя, то в капітанові, який нехтує тим, в якому стані його судно знаходиться. Коли відбувалися лиха з народом ізраїльським у Старому Завіті? Коли люди відступали від Бога. І досі катастрофи – і техногенні, і природні – трапляються, як правило, саме з цієї причини. Розглядати деталі сенсу немає, бо це означає намагатися зрозуміти, чому Господь діє так, а не інакше. Людині неможливо проникнути в Божий задум.

Хрест повсякденний

Преподобний Ісак Сирин писав, що шлях Божий, шлях того, хто йде за Христом, є хрест повсякденний. Любов Божа пізнається тоді, коли посилаються людині випробування і спокуси. Чим більше людина випробувань і спокус переносить, проявляючи стійкість, мужність і, найголовніше, відданість, покірність Богові, – тим більше вона в любові до Спасителя зростає.

Неможливо навчитися любити Господа без випробувань і спокус. Простий приклад. Живуть разом дві людини, одна одну люблять. Їх сім’я матеріально благополучна, вони здорові. Але раптом щось трапляється – чоловік втрачає роботу, дружина захворює, і щось порушується між ними. З’ясовується, що до того моменту їм було добре не один з одним, а взагалі – добре. І як тільки стало погано, з’ясувалося, що зовсім вони не так вже і трепетно один до одного ставляться. Усе в нашому житті перевіряється різного роду несприятливими обставинами. Якщо і при всіх них любов зберігається, стає сильнішою, бо з’являється почуття особливої турботи і відповідальності за людину, яка поруч, тоді все вже абсолютно інакше.

Те ж саме в стосунках людини з Богом. Коли нам добре, ми кажемо: «Я люблю Бога». Але от посилає нам Господь випробування, і ми починаємо гніватися на Нього. Згадаємо праведного Іова, який дякує Творцеві за скорботу – і в нього зникає питання «А за що мені це все?». Вдячність Богові – велика таємниця і велике відкриття, бо відповіддю на питання «За що?» стає Сам Господь.

Де зустрічаються Бог і людина? Це місце зустрічі – хрест. Ніде тіснішого перебування з Творцем, тіснішого єднання з Ним бути не може – тільки на хресті.

Звідки береться радість?

У той же час християнство – релігія радості. Той же преподобний Ісак Сирин пише: «Радість ченця полягає в його сльозах». У сучасному світі ці слова не просто як парадокс можуть сприйматися, але і як прояв душевної хвороби. Але вони легко пояснюються виходячи з досвіду духовного життя.

Звідки в сльозах взятися радості? Річ у тому, що сльози, сльози покаяння, омивають, очищають душу людини, яка раптом стає здатна до сприйняття благодаті Божої, яка радує і утішає її душу.

Радість християнина – це не радість про благополуччя, про відсутність скорботи. Це радість – про Бога. Вона приходить у життя людини тоді, коли вона вірить у любов Господню і на неї відгукується. І чим більше вона намагається це робити, тим більше ця любов її втішає.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)