Кожному – по чуду?

У зв’язку з цим ніяк не обійти питання віри в Бога і в заповіді, що їх Він встановив. Якщо вже перші люди не надто шанували Бога, то не важко зрозуміти, як часто непросто приймає Його сучасна людина, яка вважає себе розумною й освіченою. Їй пальця в рот не клади! Вона, щоб у щось повірити чи з чимось погодитися, конче має мати аргументи на користь цього. Однак нерідко пізнання без усіляких там аргументів йде простою методою – побачити, помацати, покуштувати. Тим більше, що бачення, мацання, куштування не вимагають від нас жодного розумового напруження, не кажучи вже про вивчення чогось. І хоч відкриття для себе таких таємниць, як Бог, Його триєдинство, непорочне зачаття, воскресіння, вічне життя, неможливе без актуалізації духовного й інтелектуального начал, ми хочемо йти найпростішим шляхом.

Згадую, як ми з родиною зібралися на прощу до ікони Матері Божої Будславської[1] і пропонували піти з нами сусідці по дачі.

Будславська ікона Божої Матері

Що більше ми розповідали про чудотворну ікону, про ласки, які Мати Божа Будславська дарувала віруючим, про піднесення, з яким люди пішки йдуть до будславської святині не одну добу, про празник, що його готують у перші липневі дні в містечку на Мядельщині не одне століття, то більше з’являлося в Ольги бажання приєднатися до нас. Та й чоловік її відпустив, пообіцявши полити грядки та прополоти картоплю.

Дорогою до Будслава ми знову говорили про чуда, які Божа Мати дає тим, хто в щирих молитвах просить її про дари. «Я теж буду щиро молитися, як вмію, – сказала нам Ольга. – Але де гарантія, що Мати Божа виконає моє прохання?» Я не вигадую, було сказано саме так: де гарантія?

Після повернення з Будслава ми сиділи в затінку старої вишні, ділилися враженнями від прощі, і Сергій, чоловік Ольги, сказав: «Я не кажу, що зовсім не вірю в Бога, та все ж хотів би мати хоч якийсь доказ Його існування». Одно слово, потрібне чудо, яке б конче мало відбутися в його присутності.

Не мені судити, яку віддаль на шляху до віри пройшли мої сусіди. Зрозуміло, що на світогляді декількох поколінь не могло не відбитися сімдесят років панування в Радянському Союзі войовничого атеїзму, коли за віру переслідували, ніби в Римській імперії під час владарювання різних неронів та калігул. Так, віра не зникла, бо не могла зникнути, але багато людей в 1990-і роки були подібні до поган, яким апостоли й учні Христові майже дві тисячі років тому несли новину про Сина Божого, Його життя та Його воскресіння.

Так що ми не вельми далеко відійшли від духовного стану, в якому перебувало тоді суспільство Римської імперії. Згадаймо – що допомагало апостолам доносити нове вчення до громадської думки? Так, очевидні чуда, які чинив Ісус Христос[2]. Люди бачили, як стає і йде той, якого доти носили на ношах, як глухонімий починає чути й говорити, як повертається зір до сліпонародженого, як оживає жінка, що вже була мертва. Та й сам Ісус Христос виразно дає зрозуміти, що чуда Він чинить для того, «щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи» (Лк. 5:24). Чуда Йому були потрібні як аргументи для доказів Своєї божественної природи, для навертання поган до справжньої віри.

Коли рибалки, майбутній апостол Петро, Іоан та Яків, пішли за Христом, залишивши все, що в них було? Після того, як Ісус, побачивши порожні сіті, велів Петрові відплисти на глибину й знову їх закинути.

«Симон сказав Йому у відповідь: Наставнику, ми трудилися всю ніч і нічого не впіймали, але за словом Твоїм закину сіть.

Зробивши це, вони наловили дуже багато риби, аж проривалася сіть у них. І дали знак друзям з другого човна, щоб прийшли допомогти їм; і прийшли, і наповнили обидва човни так, що вони почали тонути.

Побачивши це, Симон-Петро припав до колін Ісусових» (Лк. 5:5-8).

Чудовий лов риби, Рафаель Санті

Зауважмо: «побачивши це», упевнившись, що Наставник не лише гарно й переконливо говорить, а й володіє надприродними здібностями, властивими тільки Богові.

«І, витягнувши обидва човни на берег, залишили все і пішли за Ним» (Лк. 5:11).

А якщо б Ісус не наповнив сіті рибою, чи мав би Він учнів, таких, як Петро, Іоан та Яків? Чи вони по-старому рибалили б й час до часу згадували молодого Ісуса з Назарету, Який оповідав такі гарні притчі? Може, не даремно Бог, обравши Петра, Іоана, Якова та інших для виконання місії і знаючи, наскільки жертовною буде ця місія, вважав за потрібне показати їм чуда як знаки Своєї сили, щоб майбутні учні цілком відкрили Йому свої серця і самовіддано виконували все те, до чого були покликані.

Згадаймо й молоду єврейку, для всіх і для неї самої тоді ще просто Марію, майбутню Матір Божу. Бог огорнув її Своєю благодаттю з моменту її зачаття, але майбутня Богородиця ні про що тоді не знала, жила звичайним життям назарянки. Тому, коли до неї з’явився Ангел з вісткою від Бога про народження Ісуса, вислухала його і попросила розтлумачити: «Як же станеться це, коли Я мужа не знаю?» (Лк. 1:34). Й довелося Ангелові пояснювати: «Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим. Ось і Єлисавета, родичка Твоя, і вона зачала сина в старості своїй, і це вже шостий місяць їй, хоча називають її неплідною, бо не буває безсилим у Бога ніяке слово» (Лк. 1:34-37).

Із запитання Марії видно: їй був потрібен неспростовний доказ того, що те, про що говорив Ангел, справді може статися, що це не жарт, не порожні слова. Один Бог знає, чи не для цього вчинив Він чудо – вагітність Єлисавети в старому віці, – щоб таким чином допомогти Марії прийняти місію, яка була їй призначена. Бо коли б Марія з Єлисаветою не зналися, чи повірила б вона Ангелові? А так чудо було очевидне, що й допомогло Марії прийняти слова посланця Божого. І вона з покорою відповіла: «Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1:38).

І що ми бачимо? Після всього, що сталося, люди знову потребують – побачити, торкнутися, скуштувати. Де чуда? Без них нема віри ні в Бога, ні в Його Сина.

Нічого нового в цих голосах ми не чуємо. Бо ще Ісус Христос розповів притчу про одного чоловіка, який скликав гостей на вечерю (див. Лк. 14:16-24).

Хоча насправді розповідав про Бога, Який дав можливість прийти до Нього. Та тільки запрошені знаходили різні причини, щоб тільки не долучитися до спільності із Творцем. «Перший сказав йому: я купив землю і мені треба піти і оглянути її» (Лк. 14:18). Хіба це не проста відмовка, бо зазвичай спершу землю оглядають і лише потім вирішують – купувати її чи ні. У всякому разі перший гість матеріальний добробут поставив вище за добробут духовний.

«Я купив п’ять пар волів та йду випробувати їх» (Лк.14:19). Аргументи, подібні до цього, знаходять люди, які на перше місце ставлять працю, кар’єру, бізнес, через що «не мають часу» турбуватися про душу.

«Третій сказав: я одружився і через те не можу прийти» (Лк. 14:20). Тут ми бачимо людину, яка уникає усього через сімейні й соціальні відносини, для якої увесь світ та інтереси звужуються до простору його дому. Де вже тут думати про вічне життя, якщо стільки справ по господарству?

Фактично згідно з волею, яку дарував людині Бог, у нас невеликий вибір – чи ігнорувати запрошення Творця і ніколи не потрапити в Царство Небесне, чи відгукнутися і з довірою рушити до Нього, можливо, долаючи чималі перешкоди, можливо, розтягнувши свою подорож на роки, але попри все зробити метою свого життя спасіння та життя вічне.

Ну а ті, що вважають потрібною свою особисту присутність під час виявів Божих знаків чи чуд, є в найліпшому разі жертвами самообману. Бо саме про них розповідав Ісус Христос. Цю розповідь варто процитувати цілком.

«Один чоловік був багатий, одягався в порфиру* і висон**[3] і щодня розкішно бенкетував. Був же один убогий на ім’я Лазар, що лежав біля воріт його весь у струпах і бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача; пси, приходячи, лизали струпи його. Прийшло вмерти вбогому, і віднесений був ангелами на лоно Авраамове[4].

Багач у пеклі, Джеймс Тіссо

Помер же і багатий, і поховали його. І в пеклі, будучи в муках, він підняв очі свої, побачив здалеку Авраама і Лазаря на лоні його. І, голосно закричавши, сказав: отче Аврааме, змилосердься наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому. Але Авраам сказав: чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя твого, а Лазар – тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш. І, крім усього того, між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не зможуть, так само звідти до нас не переходять. Тоді він сказав: так благаю тебе, отче, пошли його в дім батька мого. Маю бо п’ятьох братів, нехай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки. Авраам сказав йому: у них є Мойсей і пророки; нехай слухають їх. Він же сказав: ні, отче Аврааме! Але коли хто з мертвих прийде до них, покаються. Тоді Авраам сказав йому: якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16:19-31).

Хіба ж не те саме сталося із воскресінням самого Ісуса Христа? Бо навіть одному з дванадцяти апостолів – Фомі – й тому потрібні були докази воскресіння Христа: «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25). Ісус дав Фомі таку можливість. І лише після цього учень повірив, що перед ним не міраж і не привид, і сказав: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20:28). На що Христос відповів йому з докором: «Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20:29). Від себе ж євангеліст пише: «Багато інших чудес сотворив Ісус перед учениками Своїми, про які не написано в цій книзі. Це ж написано, щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його» (Ін. 20:30-31).

Наші сучасники, на відміну від мешканців Юдеї чи Галилеї часів Христа, мають можливість вивчати Святе Письмо, викладене не лише в книгах Старого Завіту. Ми маємо Новий Завіт і можемо порозважати, як, а головне – для кого і для чого, прийшов у цей світ Ісус Христос. Але багато людей не роблять й кроку на шляху до пізнання Бога. На це є багато причин, й одна з них – усвідомлення того, що в такому разі доведеться будувати своє життя по-новому й відкинути все, що створює поки що «велику прірву» поміж ними і Царством Небесним. В одній пісні, яку я випадково почув по радіо, співається: «А я сьогодні жити хочу – так, як хочу. Й крапка».


[1] Ікона Матері Божої, яку вперше згадано 1613 р., міститься в національній святині у містечку Будславі, що в Мядельському районі Мінської області, за 120 км від Мінська. Перше чудо – сліпий п’ятирічний хлопчик став зрячим – зафіксований у 1617 р. Мати Божу Будславську в народі вважають опікункою Білорусії. Празник на її честь відбувається щороку в першу суботу липня.

[2] Христос – це не ім’я Ісуса з Назарету, як багато хто вважає. У Євангелії від Матфея читаємо: «Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте? Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти є Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16:15-16). Єврейські слова «машіах», що означає «той, хто помазаний», греки вимовляли як «месія». У часи Старого Завіту машіах означало царя, оскільки введення в цей стан відбувалося через помазання оливковим елеєм. Після падіння Юдейської держави поняття «помазаний» стали співвідносити із Царем Останніх Часів, якого євреї так чекали. На грецьку мову слово «машіах» – «месія» було перекладене як «Христос». Майбутній апостол Андрій, який щойно познайомився з Ісусом, говорив своєму братові Симону: «Ми знайшли Месію» (Ін. 1:41). А що Іоан писав своє Євангеліє грецькою мовою, то спеціально для своїх читачів, щоб вони його зрозуміли, додав: «що означає Христос» (Ін. 1:41).

[3] * Порфира – дорога тканина пурпурового (багряного) кольору, а також одяг з неї, наприклад, така дорога річ, як мантія. ** Висон – коштовна тонка і м’яка тканина.

[4] Лоно Авраамове – в юдейській традиції місце перебування праведників.