Втрати й здобутки християн

Ми не знаємо за що, на думку багача, який потрапив у пекло й раптом став «євангелістом», мали б покаятися його брати. Але очевидними є як мінімум дві причини для їхнього покаяння. Перша – що не допомогли Лазареві і тепер не допомагають іншим бідолахам. Друга, всеохопніша й глибока: вони живуть без віри, цієї животворної криниці любові, а отже й без надії на спасіння після свого земного життя. Як людина, далека від Бога, і як егоїст, якому потрібно вирішити дві конкретні проблеми – вгамувати спрагу й попередити братів про небезпеку, що чекає їх після смерті, багач міг думати тільки про першу причину. Але коли сподіватися, що в нього розплющилися очі й прокинулося сумління, вистачило часу й розуму проаналізувати своє життя і життя своєї сім’ї – а покута, як відомо, добрий каталізатор такого аналізу, – то багач, безумовно, думав про дві причини покаяння для рідних.

Якщо так, то він сам осягнув вельми важливий постулат християнства: «віра без діл мертва», а вчинки мають бути пройняті любов’ю до ближнього. Що, зрештою, і є одним із основних шляхів до досягнення мети християнства – наблизити людину до Бога. Бог є любов – і це визначення стало наріжним каменем для всіх діянь Нового Завіту, бо любов, скерована на інших, є одночасно так само й виявом любові до Бога. Син Божий усе Своє життя випромінював цю любов. Його учні проповідували те головне, для чого і були покликані, – віру в Божу любов.

Апостол Павло свій найчудовіший гімн любові починає категорично: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал [1], що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1 Кор. 13:1-3).

Я захоплююся щирою, можливо навіть по-дитячому безоглядною вірою перших християн. Вони нас, таких розумних, обтяжених тисячолітнім знанням, можуть навчити того, що ми втратили чи зумисне відсунули далеко-далеко, – здатності буквально розуміти Божі заповіді й точно сповняти їх кожного дня, хай там що було б на заваді.

Апостол Матфей у своєму Євангелії переказав слова Христа, які для перших християн стали прямим керівництвом до дії: «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до МенеЗробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (25:35-36,40).

Така соціальна спрямованість учнів Христових була близькою кожному серцю, яке відкрилося на благовістя Сина Божого. Нові слова, які несли Спаситель та його учні, не змушувала шукати істини в лабіринтах філософії, бо ця істина була поряд – у любові до ближнього.

Маленькі християнські спільноти, яких переслідувала держава та погани-співплемінники визнавців нової віри, по-братньому стирали відмінності поміж юдеєм і римлянином, багатим та бідним, вельможею та простою людиною. Їхні члени, окрім іншого, збирали гроші на підтримку братів та сестер у Христі. Тертуліан, християнський письменник, що жив у кінці ІІ – початку ІІІ століття, пише, що з пожертвуваних грошей нічого «не йде на гулянки, п’янки чи звичайне обжирання, а використовується на підтримку й поховання бідних, на дітей, позбавлених батьків, на дівчат без посагу, а також на старих, які не можуть виходити з дому; потім на постраждалих у корабельній аварії, а якщо хтось перебуває в копальнях, на островах чи у в’язниці, оскільки причиною цього є належність до спільноти Божої, – ось ці мають права на опіку своїх одновірців».

Інший християнський письменник, Лактанцій, пише, чому, окрім всього іншого, потрібно підтримувати вдів та сиріт: «Бог велів клопотатися про них для того, щоб ті, які мають жінок та дітей, не боялися покидати їх, коли виникне потреба перенести покарання смертю й померти за віру, з цілковитою впевненістю, що такі дорогі для них особи зостануться під опікою Провидіння, яке знайде засоби задовольнити їхні потреби».

Справжню війну християнам оголосив у ІІ столітті імператор Діоклетіан. Багато їх було вбито, заслано в каменоломні, копальні, на острови. Й от християни Єгипту пливуть на далеку Сицилію, щоб підтримати засланих туди братів по вірі. В такій самій небезпечній ситуації перебували й ті люди, які в умовах загальної боротьби з християнством допомагали їм.

Пам’ятник імператору Діоклетіану в хорватському Спліті

Нерідко здається, що ім’я людини через багато поколінь залишається відомим для нащадків завдяки тільки одному факту з її біографії. Хтось написав дуже розумну книжку, хтось першим заліз на якусь високу гору, хтось скоїв незвичайний злочин. Але до нас дійшло й ім’я людини завдячуючи лише її милосердності.

Про це ім’я архівісти довідалися, коли стали вивчати так звані Акти мучеників – судові матеріали щодо допитів перших християн: «Вояк Пуденс, приставлений до в’язниці, розуміючи нашу велику доброчинність, добровільно нам сприяв: багатьох до нас допускав, так що й ми, й вони утішали один одного».

Більше нічого про вояка Пуденса ми не знаємо. Зрештою, я не маю рації – ми знаємо про нього головне: в його серці була любов до людей. Я думаю, що цей поганин за своєю природою був більшим християнином, ніж деякі з тих, які сьогодні вважають себе послідовниками Христовими. Якщо хтось не знає католиків, православних чи протестантів із закритими для людей серцями, які, втім, охоче демонструють свою зовнішню християнську оболонку, – нехай перший кине в мене камінь.

Така самовідданість християн у допомозі братам по вірі вражала навіть поган. Так, Лукіян, старогрецький письменник-сатирик середини ІІ ст. писав про послідовників Христових: «Їхній перший законодавець переконав їх, що вони усі один одному брати; вони виявляють неймовірну діяльність, коли трапляється щось, що стосується їхніх громадських інтересів; ніщо тоді для них не є дорогим». А, за словами Тертуліана, погани казали: «Дивіться, як вони люблять один одного і як готовий кожний з них померти за іншого».

У німецького вченого Адольфа Гарнака, найбільшого європейського дослідника християнства, я прочитав таку думку: з поширенням молодої релігії почалося існування нового людства. Воно визнавало цілком інші цінності, ніж навколишній світ.

Чого варті слова, які належать раннім християнам: «Не хочу панувати, не хочу бути багатим, відмовляюся від воєначальства, відкидаю славолюбство»; «Одну для всіх республіку визнаємо ми – світ»; «Батьківщини на землі не маємо». А от слова вже про християн: «Німі в суспільстві, балакучі у своїх пристанищах, погорджують почестями та багряницями» [2].

Мабуть, ще з тих далеких часів, коли християни показували поганам приклад братерських взаємин, і з’явилося у суспільстві переконання (яке християни своїми справами закріпили у всі наступні часи), що послідовники Христові мають бути носіями високих морально-етичних принципів. Думаю, усі хоч би раз чули на адресу добропристойного й співчутливого християнина – він ж вірить у Бога! Так само як чули й іншу фразу, тільки вже його брата по вірі й антипода по суті – як ти можеш, ти ж віруюча людина!

Погодьтеся, в обох випадках люди не лише оцінюють позитивні чи негативні риси християнина. Вони порівнюють ці якості зі шкалою моральних цінностей, яку хоч і прийняли та цінують у всьому суспільстві, але яку саме для християн вважають обов’язковою на одній підставі – їхньої віри в Бога.

На самому початку цієї книжки я вже казав, що не є ані священиком, ані богословом, і оскільки адресую її людям не надто, а то й зовсім не досвідченим у богослов’ї, то умисне не беруся осмислювати тут питання віри з погляду богослов’я. Бо, по-перше, не вони є основним предметом наших з вами роздумів, а по-друге, тема віри для богословів така ж невичерпна, як для поетів тема кохання. Кому цікаво її вивчати, можна знайти в спеціалізованих крамницях відповідну літературу.


[1] Кімвал – стародавній музичний інструмент, що складається з музичних тарілок

[2] Багряниця – старогрецьке слово, яке означає теж, що й слово «порфира».