Я і Я

Серед книг, які людство віднесло до вічних, Біблія, як відомо, є найбільш вічною. І не лише тому, що християн на Землі – більше двох мільярдів і вона потрібна щораз новим поколінням.

Вона вічна передусім тому, що вона – жива, що написане в ній багато століть тому тією чи іншою мірою ніби проектується на життя кожної людини. Тому можна навіть сказати, що Біблія написана і про мене, і про вас. Вона вічна книга ще й тому, що в кожної уважної і вдумливої людини під час читання багатьох фрагментів Нового Завіту можуть виникати свої асоціації. Не ті, що суперечать загальноприйнятому тлумаченню притч, а свої власні, навіяні якимись спогадами, емоційним станом чи просто багатою фантазією. Це, з одного боку, допомагає нам ліпше зрозуміти Святе Писання, а з іншого – підкреслює його правдивість для всіх людей, незалежно від віку й освіти, статі й соціального стану.

Так сталося й зі мною, коли я прочитав слова Христові, переказані в першому Євангелії: «Мирися з суперником твоїм швидко, доки ти в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в’язницю. Істинно кажу тобі: ти не вийдеш звідти, поки не віддаси останній кодрант» (Мф. 5:25-26).

Цей наказ Сина Божого можна зрозуміти буквально: перед ким винен – проси в того пробачення, якщо комусь зробив шкоду – компенсуй її, бо інакше будеш засуджений до в’язниці. Слово «противник» протягом історії християнства тлумачили по-різному. Святий Августин писав, що воно може означати чи «диявола, чи людину, чи плоть, чи Бога, чи Його заповіді».

Але, може, Ісус Христос, – подумав я, – вклав у ці слова й якесь інше значення? Я прочитав їх ще раз, потім ще… І побачив у противнику супутника, який іде поряд зі мною все життя, з того моменту, коли я зрозумів, що вчинив щось погане.

Я побачив у противникові-супутникові самого себе, таким, який мав би бути, яким хотів би мене бачити мій Отець – вільним у своєму волевиявленні, але з чистими думками і серцем, сповненим любов’ю. І ось я такий – противник самому собі, такому, яким я є. Бо я перший – Боже створіння, а другий – нікчемна його подоба.

Ах, як легко мені б жилося без мого противника! Я міг би не виконувати морально-етичних законів – і мене б це не турбувало. Якби покривдив батьків, їхні сльози не перешкоджали б мені спокійно спати. Якби йшов до мети, ігноруючи мету інших, вважав би, що вони не заслуговують бути попереду мене.

І це «якби» можна було б продовжувати безконечно. Бо мій противник завжди поруч зі мною. Не було ні дня, щоб він прокинувся пізніше за мене чи раніше мене, втомився і ліг спати. Ніхто не стежить за мною так невідчепно й пильно, як він. Найчастіше він стежить за мною так нехарактерно, як цього не вміє робити жодний шпигун. Я можу не зауважувати його цілими днями, але досить мені сказати, зробити чи навіть тільки подумати про те, що суперечить суті десяти заповідей – він з’являється біля мене.

Іноді він мовчить, з докором поглядаючи на мене, іноді робить зауваження чи вичитує, а час-до-часу гнівно висуває мені обвинувачення. А оскільки він зануда, то, здається, і через рік, і через десять витягає щось зі свого досьє і починає докучати мораллю. Та так дістає, хоч тікай на край світу. Тільки знаєш, що від нього однак не втечеш. І вислуховуєш. І погоджуєшся. І робиш висновки.

Але стається так, що про певні обіцянки, дані собі і Богові, забувається, і все починається спочатку. Не дивно, що те «але» не дає богословам спокою сотні років. Чому люди грішать, хоча можуть не грішити? – запитання, над яким сушать собі голови богослови і яке не може не ставити собі кожен християнин. А в апостола Павла навіть не запитання, в нього виривається крик душі: «Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь із законом, що він добрий, а тому не я вже роблю те, а той гріх, що живе в мені. Бо знаю, що не живе в мені, тобто в моєму тілі, добре; бо бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу. Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, але гріх, що живе в мені. Тож я знаходжу закон, що‚ коли хочу робити добро, лежить у мені зло. Бо за внутрішньою людиною знаходжу насолоду в законі Божому; але в членах моїх бачу інший закон, що протиборствує законові розуму мого і бере мене в полон закону гріховного, який перебуває в членах моїх. Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти?» (Рим. 7:15-24).

Вчення Церкви твердить, що головна причина гріха криється у вільному волевиявленні людини. Ми маємо право вибору: іти за Богом чи проти Нього. Правда, люди можуть робити й помилковий вибір. Це стається тоді, коли вони не мають моральних норм, коли їм не вистачає знань і в них не закладено достатньо того морально-етичного матеріалу, з якого в людини формується її духовний стрижень.

Ніхто не сперечатиметься, що прямою причиною гріха є сама людина. Але в неї є й «помічники». Низькі інстинкти – наслідок первородного гріха – руйнують гармонію між нашим духовним та емоційним початком. Вони часто діють ніби незалежно від людини і, підпорядковуючи її собі, на жаль, перемагають. А де ця перемога, там і гріх.

Вельми поважною силою, яка підштовхує особу до порушення Божих заповідей, є світ, у якому ми живемо. Зі студентських часів у моїй голові засіла аксіома: жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо. Якщо згадати історію, усі етапи розвитку людства, то побачимо, що воно весь час хворіло тими чи іншими хворобами. Нині воно хворе, як ніколи раніше. Й особі, погодьтеся, дуже важко не піддатися багатьом моральним інфекціям, які щоденно підстерігають її – на праці і на відпочинку, в колі друзів і під дією засобів масової інформації та Інтернету.

А моральна хвороба – це не гостре респіраторне захворювання, яке хоч і заважає нормальному життю, та незабаром минає, залишаючи по собі лише неприємні спомини. Хвороби суспільства – перелічувати їх не має потреби, вони усім відомі – можуть підточувати духовний стрижень людини так міцно, що він руйнується, і замість гордого «homo sapіens» залишається щось невиразне й противне Богові, Який дивлячись саме на таких істот, «розкаявся…, що створив людину на землі, і засмутився у серці Своєму» (Бут. 6:6).

Утім і в минулих століттях, і в недавні часи, і в наші дні ми бачимо людей, які на земному шляху своє друге «я» вважали і вважають не суперником, а другом, й імунітет від суспільних хвороб черпали й черпають у Божих заповідях і в Божій благодаті. Щасливі люди!