Постійність у добрі

Принцип постановки навички працює скрізь. От – близький мені вокал. Спів – мистецтво дихання, а значить, володіння своїм тілом, цілим комплексом м’язів і реакцій, пов’язаних з диханням. Вокаліст повинен підпорядкувати собі не лише свій голос, але і емоції. Справжній співак – результат великої праці. Адже тіло чинить опір, не дається. Тому вокаліст освоює свій діапазон голосу помалу, нанизуючи ноту за нотою, доводячи чуйність голосу, реакцію тіла до автоматизму, щоб у будь-який момент бути готовим виконати поставлене співацьке завдання.

Навіщо нам зараз говорити про вокалістів? Бо постановка будь-якої навички вибудовується за законами духовної вправи. Я б навіть сказав, що всяке навчання є в широкому сенсі духовна вправа, оскільки є культурним зусиллям, тобто «чинить опір єству», привносить щось надприродне в природний порядок людського життя. Хіба людині природно управляти машиною, свідомо підпорядковувавши себе абстрактним правилам? А грати на музичному інструменті? Говорити чужою мовою? І взагалі – говорити? Всяке культурне зусилля є духовна вправа, бо виводить людину з натурального стану, змінює її, робить відповідною до певної ідеї, тобто чомусь нематеріального, духовного.

Тут потрібно зробити обмовку. Бо і духовність буває різною. Світські люди схильні зводити духовність, зрештою, до інформації. Вона нематеріальна, практично безсмертна, але навіть у світському виконанні може бути небезпечною, злою, антилюдською. Досить згадати фільми «Матриця», «Термінатор». Комп’ютери, що управляють світом у цих картинах, майже духовні істоти, це світ інформації, який практично неможливо вбити. Такий варіант духовності зі знаком мінус.

Якщо ж про духовність говорить християнин, то це завжди розмова про Бога. А Бог – це не інформація, а Особа. Ця Особа відкрилася нам в Євангелії, і найголовніше, що ми упізнали, – це те, що Бог є Любов, Бог – Людинолюб. Якщо ми перекладемо піднесений, але богословські переобтяжений термін «любов» на зрозумілу нам мову, то отримаємо слово «доброта». Якщо мета духовного життя в християнстві – стати подібним до Бога, в усьому наслідувати Його, то головне, у чому ми повинні досягти успіху, наслідуючи Бога, це доброта.

У християнському контексті духовні вправи – це будь-яка активність людини, що сприяє вихованню постійності в добрі. Чеснота – це поставлена навичка. Чеснота вимагає постійності. Апостол Павло пише, що Бог віддасть тим, «які терпінням у доброму ділі шукають слави, чести й нетління, – життя вічне» (Рим. 2:7).

Що означає «будь-яка активність людини»? Це означає, наприклад, що в спортсмена і музиканта шансів освоїти християнську аскезу значно більше, ніж у людини, яку не привчили до дисципліни і регулярної праці. Духовне життя – це складна система постійних вправ, це безперестанна боротьба не просто з безтілесними духами (про ці висоти скромно умовчу), але з інерцією єства, нашої елементарної природної ліні і опору праці.

Мета християнських духовних вправ – виховання «серця, що милостиве до всякого творіння», як це визначав святий Ісак Сирин.

Піст, молитва, богослужіння, читання Писання – усе це не заради майже «спортивних» успіхів в аскезі, а заради виховання милосердя, доброти і чуйності. Але якщо вам не була прищеплена в дитинстві навичка до праці і постійності, вам доведеться освоювати ці прості, але важливі навички, одночасно навчаючись молитві, мистецтву читання, посту і сповіді, бо складні духовні навички неможливо збудувати без надійного фундаменту.

Це означає, що ми можемо розглядати як духовну вправу, наприклад, вивчення мови чи освоєння музичного інструменту. Не бентежтеся. Якщо ці заняття привчать вас до регулярності і терплячої постійності – от вам і посильна духовна вправа, навички якої ви можете використовувати і в аскезі.

В одній з книг Рея Бредбері я знайшов фразу одного піаніста: «Якщо я не репетирую день, це чую тільки я, якщо не репетирую два дні, це чують мої критики, якщо три дні, це чують мої глядачі». Тепер спробуйте перефразовувати: «Якщо я не молився один день…»

Будь-яка навичка вимагає безперервного підтвердження. Якщо ви взялися вивчати іноземну мову, ви напевно дізнаєтеся про правило семи годин: якщо ти хочеш підтвердити серйозність своїх намірів відносно вивчення мови, ти повинен витрачати на навчання не менше семи годин на тиждень, і це мінімум. Причому слід витрачати не сім годин підряд, а по годині на день, тобто знову працює принцип регулярності і постійності.

Християнин свою доброту теж повинен підтверджувати з рутинною регулярністю. Доброта – це не емоційний імпульс, сентиментальна схвильованість, а свідомо поставлена навичка. Доброта вимагає професіоналізму. За доброту треба боротися щодня. Хороший водій, який багаторічною практикою привчив себе до несвідомої, але вірної реакції, контролює ситуацію на дорозі, може передбачити її, швидко і вірно відреагувати на вірогідні дорожні небезпеки. Поставлена навичка до доброти теж повинна перейти в здатність швидко і безпомилково відповідати на викликі нашого життя.

Зазвичай у нас зі всякого приводу і без приводу біжать до священика, а завдання – навчитися швидко і вірно, можливо навіть інтуїтивно, реагувати на життєві ситуації, але ця навичка виробляється великою багаторічною практикою в доброті і милосерді. Апостол Павло говорить про людей, досвідчених у добрі, як про досконалих: «у яких довгим навчанням почуття привчені розрізняти добро i зло» (Євр. 5:14). Досвідчена в чеснотах людина безхибно відчуває, як поступити, що зробити, і це не просто дар зверху, але і підсумок багаторічної праці.

Коли студенту-вокалісту «ставлять голос», педагог насамперед починає винищувати ту навичку співу, до якої звик студент. Студент думає, що це і є його справжній голос, але слух досвідченого маестро не обдуриш. Наставник «розсипає», знищує цю навичку, так що перший час молоді співаки взагалі не можуть співати, розучуються. А потім учитель терпляче збирає голос наново, прислухаючись до його реального, природного звучання і характеру. Педагог повертає співакові його по-справжньому природний голос, а потім багатократними вправами закріплює цю навичку.

Господь створив людину доброю, і насправді це наш природний стан. Але дещо сталося з людським родом, через що доброта стала чимось для нас протиприродним, і тепер ми вимушені щодня чинити опір тому звіриному, що претендує на звання природного. Мало – «розсипати» цю стару звичку до зла, потрібно ще і набути свого власного голосу і мужньою постійністю закріпити її панування у своєму житті.

Доброта повинна перетворитися в навичку.

Доброта вимагає постійності.

Доброта дається працею.

Прекрасне – важко.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)