Бог – несправедливий?

У VII ст. на східному узбережжі Перської затоки жив сирійський богослов та письменник, єпископ Ніневії Ісаак Сирін.

Він побув єпископом лише п’ять місяців, відмовився від сану, пішов у гори і жив там як пустельник, роздумуючи про Бога та людину. І вже на схилі днів, більшість з яких минули в покаянні, покорі і молитві, пустельник промовив, звертаючись до кожного члена християнської спільноти: не кажи, що Бог справедливий. Бо якби Він був справедливий, ти давно би був у пеклі…

У цій думці св. Ісаака Сиріна відображена вся глибина Божої любові до Свого людського створіння. Для того, щоб дати можливість кожному з них увійти в Царство Небесне, наш Отець не лише послав на муки Свого Сина, але й дає нам шанс за шансом, щоб ми могли уникнути пекельних мук. Хоча будь-який суд, об’єктивний і справедливий, за багато наших вчинків так часто засуджував би нас до такої серйозної кари, що деякі християни, яких вважають вельми добропристойними громадянами, з буцегарні не виходили б чи раз-у-раз виплачували б величезні штрафи державі й моральні компенсації – покривдженим.

Про Своє бачення вирішення вічного конфлікту поміж грішником і Ним самим Бог устами Ісуса Христа розповів у притчі про блудного сина. Я впевнений, що вона всім добре відома, але її зміст настільки глибокий, що варто прочитати її ще раз.

«Один чоловік мав двох синів. І сказав молодший з них батькові: батьку, дай мені частину майна, що належить мені. І батько розділив між ними майно. Через кілька днів молодший син, зібравши все, пішов у далекий край і там розтратив своє майно, живучи розпусно. Коли ж він усе розтратив, настав великий голод у тій країні, і він почав бідувати. І пішов, пристав до одного з жителів тієї країни; а той послав його на свої поля пасти свиней. І він радий був насититися стручками [1], які їли свині, але ніхто не давав йому.

Опам’ятавшись, він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх. Встав і пішов до батька свого. І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його.

Син же сказав йому: батьку! Я згрішив перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином. А батько сказав рабам своїм: принесіть найкращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги; і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся. І почали веселитися» (Лк. 15:11-24).

Євангеліст Лука однією фразою передав прохання – ні, вимогу! – молодшого сина: «Батьку, дай мені частину майна, що належить мені». Але, напевно, лише сказаним син не обмежився, напевно ж, він навів аргументи. І ми здогадуємося які. Син, напевно, сказав: «Батьку, мені належить частина твого добра, але я не можу чекати, коли ти помреш, щоб її отримати. Бо я не хочу повторювати твоє життя. Що ти бачиш через ту роботу? Ти хочеш, щоб і мої найкращі роки минули на полі під спекотним сонцем чи коло волів та овець? Не потім, а зараз я хочу відчути всі радощі життя».

Зрозуміло ж, батько намагався довести синові, як той помиляється у виборі шляхів до радощів життя, і що справжні радощі – зовсім не ті, пізнати які син вважає метою свого життя. Та батькові слова зосталися порожнім звуком, і він, без сумніву, наперед знаючи, чим закінчиться для сина його задум, віддав йому його частку маєтку.

І сталося те, що мало статися. Кількість «радощів життя» виявилася прямо пропорційна кількості грошей у кишені непутящого спадкоємця. Закінчилися гроші – зникли й «друзі», з якими він «радів» життю. І він залишився один, нікому не потрібний, бо без батькових грошей він був ніхто. Щоб зовсім не пропасти, пішов у свинопаси. А для юдея пасти свині – остання справа. Так молодшому синові судилося опинитися на дні, стати нічим, щоб усвідомити міру свого морального падіння.

З усього видно, що молодший син не чекав від батька нічого доброго. Найліпше, на що він сподівався – бути найманим робітником. Його вже менш за все турбувало власне соціальне становище, він хотів усього тільки мати гарантований кусень хліба. Й, оцінюючи свою вину з погляду звичайної людської психології, боявся, що йому й у цьому буде відмовлено.

Його боязнь мала підстави. Бо кожний, знайомий зі ситуацією у цій сім’ї, порадив би батькові суворо покарати молодшого сина. Він же проциндрив майно, знеславив свій рід, і що зараз у його голові – теж невідомо. Дати йому найтяжчу й найбруднішу роботу, у дім й ногою не пускати, нехай живе зі слугами, бо кращого не заслуговує.

Суспільна думка, людський суд представлені у притчі особою старшого сина. Про таких кажуть: на них земля тримається. Працьовитий, скромний, нерозбещений, поважає батьків. Син, якого можна ставити у приклад усім синам. Як нам зрозуміла його образа на батька за таку пишну зустріч блудного сина! Не дивно, що старший син навіть не захотів зайти у хату. А коли батько вийшов, щоб покликати його, то почув справедливе:

«Ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми. Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього відгодоване теля» (Лк. 15:29-30).

Як ми можемо не поділяти обурення старшого сина! Він працьовитий і сумлінний, не може простити братові його вчинки, тому не може вимовити слово «брат», а каже «цей син твій». Старший син займає однозначну позицію: таку людину я не можу вважати своїм братом, а якщо ти, батьку, йому даруєш, то це твоя проблема, але навіщо при цьому ти зневажаєш мене?

Не дивно, що батькова реакція була для всіх цілком неочікуваною. Молодший син мріяв про кусень хліба, а отримав й ліпший одяг, і перстень – знак належності до свого роду й відновлення в правах, й взуття, і навіть учту на свою честь! І нікому й до голови прийшло, що звична міра цінностей – багатство, майно, репутація – для батька в цьому разі не мала жодного значення. Для старого мудрого чоловіка найважливішим на цей момент було інше – син його «був мертвий і ожив» (Лк. 15:32).

Ми добре розуміємо, що Ісус Христос, розповідаючи притчу про блудного сина, показав батька у двох образах – як людину, голову сім’ї, і як Творця.

Образ батька родини – приклад мудрості у вихованні дітей, приклад переважання у свідомості людини моральних цінностей над матеріальними. Батько мав повне право відмовити молодшому синові в його вимозі віддати частку майна, бо її нажито мозолями й потом, а синові була потрібна не для примноження, а щоб профітькати. Проте якби батько відмовив меншому спадкоємцеві, то знайшов би в особі сина ворога усієї сім’ї, який день-у-день зичив би рідним різних нещасть, а то й би сприяв, щоб вони сталися, гублячи цим свою душу й навряд чи колись сказав би: «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе». Мудрий чоловік втратив частку майна, але вернув сина.

Другий образ батька – образ Отця Небесного, Який на відміну від земних суддів чинить нелогічно, і навіть несправедливо. Замість засуду – відмова від звинувачення, замість суворого покарання – цілковите прощення. До того ж звернімо увагу: Бог не сидить, поважний, на кріслі-троні, чекаючи, коли грішник впаде перед ним ниць й проситиме про милість. Ні! Коли син «був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20).

Притча про блудного сина має таке важливе значення для усвідомлення Божої ласки, що Ісус Христос зрозуміло говорить: Отець Небесний сам іде назустріч грішникові, Він радий, що Його створіння знайшло, нарешті, шлях, по якому можна потрапити в Царство Небесне.

Богослови, які тисячі разів прочитали Новий Завіт навіть не з лупою, а з мікроскопом, які відшукали, здається, значення кожної крапки, не те що притчі, кажуть: тільки в притчі про блудного сина сказано, що Бог вийшов назустріч людині. Але назустріч тільки до того, хто щиро розкаюється у своїх гріхах. Навряд чи це випадковість. Простий для вчення, яке несе у світ Ісус Христос, факт метаморфози «був мертвий і ожив», має настільки величезне значення, що він проілюстрований безпрецедентним випадком – Бог не лише змилувався над грішником, а й, «переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його».

Скажу щиро: це місце з Євангелія від Луки я зрозумів, вибудувавши логічний ланцюжок, але до кінця усвідомив його, прийняв серцем, коли прочитав – і переклав з польської мови – рядки з вірша незвичайного за глибиною поета-священика Яна Твардовського:

Бог, Який просить про любов,

відпущення гріхів зрозуміє.

Всемогутність усе може.

Вона й заплаче також.

Усемогутній, якщо любить,

найслабшим бути вміє.

Ян Твардовський допоміг мені зрозуміти, чому Творець сам побіг до сина грішника – бо Він є Любов, а тому Він усе може зрозуміти, порадіти й поговорити разом із тобою, усе прощати, коли ти розпачливо просиш про це, бути поруч з тобою день та ніч, щоб підтримувати тебе й не дати знову навіть послизнутися, не те що впасти.

Жодний суд жодної країни не буде з винним так цяцькатися, не бути так ним опікуватися. Так що з погляду суспільного й кримінального статутів Божий суд насправді несправедливий. Але якщо б не було цього «несправедливого» суду, хто б знімав би з плечей кожного з нас тягар наших гріхів, щоб ми могли знову випростатися й вільно, з чистим серцем йти шляхом до вічності…


[1]    Стручки – плоди ріжкового дерева, батьківщиною якого вважають Палестину. З одного дерева їх збирають до 200 кг. М’якуш стручків містить близько 50 % цукру, завдяки чому їх використовують не лише на корм худобі, а й для виробництва сиропу та спирту. Для найбіднішого населення Палестини стручки ріжкового дерева слугували їжею. Плоске буре насіння ріжкового дерева має майже абсолютно рівну вагу (200 мг), тому в стародавні часи грецькі й римські золотарі використовували його як одиниці ваги, які називали каратами. Каратами й тепер визначають вагу золота й брильянтів.