Відкрити милість Божу

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Сьогодні Сам Господь дає нам урок упокорювання і викриває нашу гординю. Ви чули про те, як Він йшов на хресну смерть і про що в цей час думали учні; як Він готувався до страждань за рід людський, а вони думали про те, як їх вшановуватимуть і прославлятимуть, як вони займуть почесні місця біля Його трону, біля Його престолу. І коли Він їх запитав: «Чи можете пити чашу, яку Я маю пити, і хреститись хрещенням, яким Я хрещуся?» – вони не зрозуміли і відповідали: «Можемо» (Мф. 20:22). Людина у своїй гордості часто не чує ні Слова Божого, ні слова людського. У цей момент два учні, які, безперечно, любили Господа, думали лише про себе. У цей час вони піклувалися про те, щоб у майбутньому царстві – воно здавалося їх уяві «у силі і славі», – вони знаходилися на такому важливому місці, щоб усі люди із заздрістю дивилися на них, як вони встали біля трону всесвітнього царя – праворуч і ліворуч, два брати. Вони просили Його про це! І навіть мати свою підсилали, і вона, кланяючись, підходила до Господа Ісуса, просячи про це. «Не знаєте, чого просите», – сказав Господь.

Мені здається, що ці слова часто як би ледь чутно звучать у той момент, коли ми з вами молимося чи мріємо про щось. «Не знаєте, про що просите». Бо людина у своїй гордині, у своїй зарозумілості стає сліпою!

Адже гординя це не обов’язково гордовитість, гординя не обов’язкове явне самопіднесення, а це може бути таємне почуття, яке гніздиться в глибині серця, і передусім це упевненість, що ти правий, що воля твоя – це найголовніше, і що твоя особа – це те, до чого повинні всі прагнути і на що повинні всі звертати увагу. Людина як би носиться сама із собою, і в цьому корінь гордині.

Гординя є хвороба! Недаремно там, де знаходяться психічнохворі, так багато людей з потьмареним розумом, які уявляють себе невідомо ким, – володарями, знаменитими людьми – от межа гордині! Початок її – у зайвій увазі до себе, кінець її – у безумстві. Недаремно, за вченням Церкви, увесь корінь зла світу лежав у гордині пропащих духовних сил. «Бог гордим противиться», – говорить Священне Писання (Як. 4:6).

Преподобний Арсеній Великий одного разу бачив сон, що зображував гординю; він розповів його своїм братам: як два ченці намагалися внести в храм красиву корогву, але замість того щоб нести її прямо, вони несли її впоперек дверей, намагаючись увійти до церкви, і не могли. Те ж саме і гординя: з нею неможливо наблизитися до Бога.

Тільки та людина, яка відчуває серце іншої людини, яка на перше місце ставить волю Божу, яка прислухається до того, що відбувається навколо неї і може легко поставити себе на місце іншої людини, – та має надію набути справжнього упокорювання. «Навчіться від Мене, – каже Господь, – бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11:29).

Скільки разів ми повинні з вами це повторювати?! Скільки разів ми повинні ці слова мати перед собою?! Ми йдемо до Бога подібно до тих двох учнів, які перед Страсним тижнем думали про своє, про свою честь, про свою порожню людську земну славу! Коли ж ми з вами прийдемо до Бога не зі своїми претензіями, мріями, не зі своєю волею, а з повною відкритістю волі Божій, тільки тоді можна дійсно знайти виконання своєї молитви, тільки тоді можна сказати, що Бог нас чує. А ми кричимо про своє, ми намагаємося передусім поставити перед Ним своє.

Наша молитва завжди – «нехай буде воля моя». Але не так нас учив Господь. Потрібно все це зламати, перевернути, відкинути, інакше ми без користі штовхатимемося, як тих два ченці, які намагалися упоперек дверей пронести довгу корогву. Роками, усе життя можна штовхатися – і усе буде марно. І будемо приходити, грішити і каятися, і жити в сірості, жити без духу, без віри, хоча будемо перебувати серед віруючих людей. І так проживемо все життя. Бо «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать». Тільки тим, які готові все прийняти, які, дійсно, не словами, а з глибини серця кажуть: «нехай буде воля Твоя» – от до тих приходить Господь.

А що означає «приходить Господь»? Це означає, усе, що хвилює нас у житті, що тривожить, радує, вабить, – усе буде вирішене цим приходом, бо немає іншої сили і немає іншого спасіння, окрім спасіння Христового.

Якщо сьогодні ми ще Його не відчули, якщо ми це спасіння ще не відчули, а все стоїмо, стоїмо, як гості в храмі, то це не Господь винен, а ми, замкнуті на собі, які думають лише про себе, не чують, не бачать, скам’янілі серцем, – от хто в цьому винен.

Тому, дивлячись на апостолів, які були куди гідніше за нас з вами, бачачи, що і вони були схильні до цієї слабкості: себелюбству, самолюбності, гордості – як повинні ми стежити за собою! Як повинні убити в собі цей корінь зла, убити його. Тоді ми дійсно оживемо! Тоді ми встанемо поряд з Господом, Який прийшов не володарювати, але служити, Який і нас учить не начальствувати, а служити один одному. «Хто хоче бути першим, нехай буде з усіх найменшим і всім слугою» (Мк. 9:35). Такими повинні ми бути і в наших сім’ях і там, де ми працюємо.

З ким би ми не знаходилися – упокорювання завжди повинне відрізняти християнина. Це наша печать, наш знак, це відбиток Христовий! Без цього ми не справжні християни, фальшиві, подібно до помилкового, ненадійного документу.

Важко це отримати, важко в собі це переламати. Але є в нас надія, що сила Божа і благодать Божа нам допоможуть. Тому молитимемося про те, щоб Господь навчив нас упокорюванню і винищив нашу гординю. І тоді ми відкриємо Його милість, Його мудрість, Його радість, яку Він дає усім, які люблять Його. Амінь.

12 квітня 1981 р.

Автор: протоієрей Олександр Мень