Чому Юда в пеклі, а Петро – в раю – частина 1

Петро та Ісус

Слова Ісуса Христа про те, що Бог Отець сам вийшов до сина-грішника, щоб зустріти його й простити, безсумнівно, не можуть не тішити кожного християнина, не можуть не живити його надії на прощення гріхів. І на перший погляд ситуація здається зрозумілою і простою. Людина, яка має гріхи, має шкодувати, що вчинила їх, висповідатися, і Бог її простить. Але якщо цілком погодитися із цією схемою, то треба погодитися й з тими опонентами християн, які впевнені, що християнство – дуже «зручна» релігія: нагрішив – посповідайся, знову нагрішив – знову посповідайся. Щось на кшталт пінг-понгу: ти Богові – чорну кульку, Він тобі назад – вже білу. Вельми гарний спосіб для вирішення проблем сумління.

Так, як відомо, не все, що здається простим, є таким насправді. Святе Письмо не залишає нам стосовно цього жодних ілюзій: сподівання на «пінг-понг» даремні.

«Два чоловіки прийшли до храму помолитися: один фарисей [1], а другий митар. Фарисей, ставши, так про себе молився: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю. А митар, стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:10-13).

У цій притчі, яку розповів Ісус Христос, явно зійшлися дві позиції у стосунках людей з Богом. Одна – фарисея – ілюструє впевненість людини в тому, що Бог не може не оцінити по заслузі її добропорядності. «Поглянь, Боже, який я правильний, як виконую Твої заповіді; Ти ж у замін не полишай мене без Своєї ласки», – от справжній зміст молитви фарисея. Тут свого роду «бартер»: я Тобі, Отче, послух, Ти мені – Свої дари. Інша позиція – митаря – визнання себе переможеним гріхом і спрага Божої благодаті для прощення гріха й позбавлення від нього.

З усього видно, що фарисей, як «правильний» юдей, у храм приходить регулярно, митар ж, здається, тут не частий гість, а може й взагалі переступив поріг святині вперше. Ми не знаємо всіх його гріхів, але два нам відомі точно. Митар служить окупаційній владі, оскільки Юдея в часи Христа була під владою Римської імперії. А служити гнобителям своєї батьківщини у всі часи й в усіх народів було великим гріхом. Не меншим гріхом було виконувати обов’язки митаря, бо митники оббирали людей не лише в інтересах чужої держави, а й у своїх власних.

Ми не знаємо, як митар усвідомив, що гріх опанував ним – це прийшло йому як осяяння, несподівано й миттєво, як блискавка, чи це був довгий процес покути. Важливо, що митар побачив свої гріхи уповні, він пройнявся цим баченням так глибоко, до болю, який заповнив усі куточки його душі та його свідомості, і він, прийшовши в дім Бога, від цього болю, від розпачу і від страху, що не може сподіватися на прощення, зумів лише видихнути: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!».

А от як, зі слів євангеліста Луки, сповідалася Сину Божому якась грішниця. Слово «сповідалася» я спочатку взяв у лапки, бо вона не промовила ні слова. Але подумавши, зняв лапки, бо вона саме сповідалася:

«…і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обмивати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром [2]» (Лк. 7:38).

Обмивання ніг Ісуса грішницею, Джеймс Тіссо

Жінка на відміну від митаря не змогла знайти прохальних слів про прощення, які б могли передати її моління про помилування за все грішне життя. Вона так пройнялася вірою в Бога, так хотіла зробити для Христа щось добре, що в момент найщиріших почуттів не знайшла нічого ліпшого, як своїм волоссям обтерти Йому ноги. Хоча для юдейських жінок розпускати волосся при чужих людях було найбільшою непристойністю. Втім Ісус і без слів зрозумів глибину розкаяння грішниці, тому й сказав їй: «Прощаються тобі гріхи» (Лк. 7:48), а потім додав: «Віра твоя спасла тебе; йди з миром» (Лк. 7:50).

І тут нам до речі згадати двох із Дванадцяти – Юду і Петра, які увійшли в історію, крім усього іншого, майже з однаковим гріхом: один – із зрадництвом, інший – з відреченням від Учителя. Але в результаті один опинився в пеклі, а інший – у Царстві Небесному. І це при тім, що обидва усвідомили свій гріх, обидва розкаялися. То що – виходить, є правда у приказці «Бог нерівно ділить»?

Пригадаймо все до дрібниць, бо для нас буде мати важливе значення кожне слово, кожна дія.

Як свідчить євангеліст Лука, Ісус Христос вибрав сімдесят учнів, яких послав сповіщати про наближення Царства Божого. Та слова «апостол» Лука у стосунку до них не використовує. Хоча в широкому значенні цього слова вони були апостолами, що означає місіонерами, посланцями. Та у вузькому значенні слова апостолами називають лише інших дванадцятьох учнів Христа, що їх Він так само вибрав для того, щоб вони постійно були з Ним і проповідували Його вчення. Серед них були Петро та Юда Іскаріот.

Декілька годин лишалося до тих страшних подій в нічній Гефсиманії [3], з яких почався шлях Ісуса на Голгофу. І Петро каже Йому: «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь» (Мф. 26:33), «Хоч би мені належало і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе» (Мк. 14:31).

А Ісус, Який усе знає наперед, слово «ніколи» замінює на «в цю ніч»: «Істинно кажу тобі, що в цю ніч, перше ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене» (Мф. 26:34). Але здається, що Петро вірний своєму слову. Коли приходять по Христа з мечами і палицями, він один кидається захищати Учителя: «Симон же Петро, маючи меч, витяг його і вдарив раба первосвященика і відсік йому праве вухо» (Ін. 18: 10).

Коли ж у дворі первосвященика знущалися з Христа, Петро разом з усіма грівся біля вогнища й мовчки спостерігав за цим. Тут до нього підійшла рабиня первосвященика, впізнала в ньому учня Ісуса, а Петро сказав, що вона помиляється. Згодом його впізнали ще двоє – служниця і слуга, і їм він так само сказав, що не є учнем Ісуса.

Звернімо увагу, яка дивна метаморфоза сталася з Петром: ще кілька годин тому він один з мечем кинувся на натовп, обороняючи Христа, а тут відрікся він Нього й від самого себе не перед озброєними вартовими, а перед жінками. Це ж який страх і безнадійність опанували людиною! Йому вже було не до оборони Учителя – нехай не мечем, нехай аргументами, доводячи, що Він – не злочинець, що нікому нічого поганого не зробив і проти влади не повставав.

Як свідчать євангелісти Матфей і Марк, усі учні, які були з Ісусом у Гефсиманському саду, розбіглися, як тільки схопили їхнього Учителя. Апостол Іоан розповідає, що в натовпі, який супроводжував вже невільника Ісуса до дому первосвященика, були Петро і ще один учень, котрий потім ніби зникає з розповіді. Залишається один Петро. Залишається не для того, щоб боронити, а «щоб бачити кінець» (Мф. 26:58).

Зречення Петра (фрагмент), Карл Генріх Блох

Так Ісус залишився сам.


[1] Фарисеї (у перекладі зі староєврейської мови «які відокремилися») – суспільно-релігійна течія, яку часто називають сектою. Фарисеї на відміну від садукеїв вірили в існування ангелів та бісів, у безсмертя душі, воскресіння з мертвих. Їхній авторитет серед юдеїв був вельми високий, бо, по-перше, вони, на відміну від садукеїв, не підтримували римської влади, а по-друге, не лише, як садукеї, тлумачили Завіт і Книги пророків, а й – що дуже важливо – на відміну від них робили це, беручи до уваги всі обставини життя народу, завдяки чому Закон був живим, невіддільним від щоденних клопотів людей, а тому близький і зрозумілий. Однак Месію вони бачили войовничим монархом-завойовником, який визволивши юдеїв від влади як Риму, так і поган, створить на землі Царство Боже. Єдиними, хто заслужив перебувати в цьому Царстві, вони вважали тільки себе. Фарисеї багато в чому робили життя людей важчим, бо обставляли його багатьма правилами та приписами, що на їхню думку випливали із Закону. Водночас для себе створили в законі пролази, які дозволяли їм ті самі правила не виконувати.

Саме тому Христос і сказав Своїм учням й іншим слухачам: «На Мойсеєвому сидінні сіли книжники та фарисеї. Отже, все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть; а за ділами їхніми не робіть, бо вони говорять і не роблять. Зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх. Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї. Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю!» (Мф. 23:2-7).

Але не можна сказати, що перші християни ставилися до фарисеїв однозначно негативно. Фарисеї були єдиними, хто тлумачив Закон найбільш точно (згадаймо – «Все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть»). Чи не тому Ісус не розривав із ними стосунків, часто бував у їхніх домах. І на смерть Його засудили не вони, а садукеї.

Завдяки заступництву фарисеїв апостоли Петро й Павло були визволені із в’язниці (див. Дії 5:34-40), фарисеї засуджували вбивство Якова, брата Ісуса. Чимало християн походило саме із фарисеїв, серед інших й апостол Павло, який говорив: «Я фарисей, син фарисея» (Дії 23:6). Кінцевий розрив християн і фарисеїв відбувся в кінці І ст., коли фарисеї залишилися єдиними релігійними керівниками юдаїзму і християн-юдеїв зачислили до єретиків.

[2] Миро – особлива суміш ароматичних речовин для намащування елеєм.

[3] Гефсиманія – буквально: місце, де чавили з оливків олію. Гефсиманський сад – оливковий сад на схилі Оливної гори біля Єрусалиму.