Через Пасію – до Пасхи

Назва служби «пасія» походить від латинського слова «passio» – «страждання». Так називається служба, на якій згадуються хресні страждання Господа Ісуса Христа. Цей молебний спів прийшов на Русь з католицького Заходу і, впорядкований як богослужебний чин, став любимим багатьма православними.

Уперше служба Пасії була введена в православний ужиток митрополитом Київським Петром (Могилою) в XVII столітті, а сам чин поміщений у додатку до Квітної Тріоді, виданої Києво-Печерською лаврою в 1702 році.

У наші дні цей чин звершується в багатьох православних храмах у чотири неділі Великого посту, увечері.

Хтось з ригористів вважає цей чин неканонічним, я ж думаю, що згадати про хресні муки Спасителя (тим більше, що більшу за часом частину Пасії займають не стільки сентиментальні співи, скільки тривале читання вголос священиком розділів з Євангелій, присвячених стражданню Спасителя, – а читання і слухання Євангелія в храмі на загальному зібранні вірних завжди корисне і рятівне) – потрібне і доречне завжди, і не лише в дні Великого посту.

Коли звершується чин Пасії, я дивлюся на обличчя парафіян: про що вони думають, дивлячись на встановлене серед храму розп’яття? Намагаються уявити собі муки розіп’ятого Праведника? Це досить важко, напевно, неможливо.

Ми, звичайно, усі маємо той чи інший досвід страждань, ми мучимо і розпинаємо один одного щодня – то в кривавих військових конфліктах, то в не менш кривавих сімейних, то, не усвідомлюючи того, у муці спільної роз’єднаності і самотності, у мурашнику сучасності, і всіх нас шкода – але ми не праведники, уявити собі муки Безгрішного ми не в силах.

На страшний вигук, на крик смертної самотності: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (а як інакше – якщо Бог не залишить Тебе остаточно, Ти не зможеш померти) ми реагуємо приблизно як ті юдейські обивателі, які розчули у вигуку ім’я пророка Іллі, всенародно улюбленого персонажа, про якого було відомо, що він узятий живим на небо і явиться знову, коли «почнеться».

А раптом вже «почалося», біжимо швидше запасати мило-сіль-сірники, хапати останні квитки на рятівний потяг.

Чи хтось з висоти двох з гаком тисяч років існування християнства думає подібно до Петра: ну, був би я там, вже я б! Але тут же натикається на безпристрасні євангельські рядки про те, як той, хто здавався собі героєм, трясся вночі біля багаття і тричі відрікся від улюбленого Учителя, бо поки що рефлекси самозбереження, не просвічені сходженням Духа, діють у ньому швидше і сильніше, ніж усе інше.

У будь-якому випадку, не варто забувати: прийти до Воскресіння можна тільки через смерть і хрест, і всі ми йдемо цим шляхом – хтось прямішим і коротшим, хтось звивистішим і тяжчим.

Чи ні, не так: смерть і хрест, яких не уникне жоден з нас – це ознака неминучого Воскресіння.

Аби лише не предстати перед Невечірнім Сонцем – розчарованим: «Фуу, я зовсім не на це чекав!..»., тільки би в житті вічному впізнати саме СВОЄ життя, на яке сподівався, а в Христі – Того, Кого, нехай согрішаючи, блукаючи, помиляючись, але чекав завжди, усе своє життя.

Без Пасії – немає і Пасхи.

Автор: священик Сергій Круглов