Чому Юда в пеклі, а Петро – в раю – частина 3

В останньому запитанні, зверненому до Юди, є одне вельми симптоматичне слово – «друже». Ви десь чули, щоб жертва зверталася так до зрадника? А багато випадків ви знаєте, щоби жертва нападу лікувала того, хто на неї нападає? А євангеліст Лука, лікар за фахом, розповідає, що Ісус вилікував вухо рабові, якого покалічив Петро (див. Лк. 22:51).

Якщо уважно прочитати пророцтва Ісуса Христа, «присвячені» зраді Юди, то зауважимо, що Він жодного разу його прямо не називає. Чи не можна це пояснити тим, що Христос дає Юді шанс: довести до кінця те, що той задумав, чи відмовитися від свого злочинного наміру. Ніхто з Одинадцятьох не здогадується, кого Ісус має на увазі, коли каже: «Один з вас зрадить Мене. Вони дуже засмутились і почали говорити Йому, кожен з них: чи не я, Господи?» (Мф. 26:21-22). А оскільки їхні серця були чисті перед Ісусом, то вони були розгублені й в їхньому запитанні відчувається здивування та збентеження.

Один Юда не може не хвилюватися. Мабуть, намагається зрозуміти: Учителеві справді відомо, що саме він віддасть Його ворогам, чи слова «один з вас зрадить Мене» – лише теоретичне припущення, яке йому, Юді, не загрожує жодною небезпекою. Щоб отримати відповідь на ці запитання, які йому, без сумніву, не дають спокою, Юда теж запитує в Христа: «Чи не я, Учителю?» (Мф. 26:25). Зрозуміло, що якби Христос назвав його ім’я, той був би бідний: не важко уявити собі, що б із ним зробили одинадцятеро здорових чоловіків, які були вірні своєму Учителеві.

Але навіть на такі конкретні запитання Ісус не дає такої ж конкретної відповіді, а говорить натяками: «Хто вмочить зі Мною руку в блюдо, той зрадить Мене» (Мф. 26:23). Ісус знову не називає Юду на ім’я, щоб, як писав у IV ст. Єфрем Сирин, «не обезславити його на той випадок, якщо він захоче покаятися».

Утім Юда таку делікатність Учителя і бажання спасти його душу розуміє по-своєму. Христос про його наміри нічого не знає, а лякає на всякий випадок. Отже, Юда свідомо скерував свою волю для досягнення мети – отримати за свого колишнього Вчителя тридцять срібняків. До гріхопадіння його ніхто ні силою, ні вмовляннями не змушував – ні влада, ні первосвященики. Так само не змушував Юду Бог, бо «немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих» (Мф. 18:14).

Іоан Золотоустий впевнений: зраджуючи Христа, Юда діяв згідно лише зі своєю волею. «Оскільки Юда був володарем своїх думок, – читаємо в Іоана Золотоустого, – і в його владі було не піддаватися їм і не схилятися до сріблолюбства, то він явно сам осліпив свій розум і відмовився від власного спасіння. Поглянь, скільки зробив Христос, щоб схилити його на Свій бік та спасти: навчив його усілякої любові та мудрості і справами, і словами, поставив його вище за бісів, зробив здатним чинити усілякі чуда, лякати пеклом, наставляв на розум обіцянкою Царства, постійно викривав його потаємні думки, але, викриваючи, не виставляв його перед усіма, обмив ноги його так само, як й іншим учням, зробив учасником Своєї вечері, не обминув нічим, ні малим, ні великим; але той добровільно зостався невиправним».

І от Юда поцілунком видав Учителя. Христа схопили, повели спершу до дому первосвященика, потім до Пилата. Ну а Юда, почувши, що Ісуса засуджено на смерть, «розкаявшись, повернув тридцять срібників первосвященикам та старійшинам, кажучи: згрішив я, зрадивши кров невинну» (Мф. 27:3-4).

Юда, який вертає срібняки, Платон Васильєв

У цих декількох словах – знову загадка для тлумачів Біблії. Чого це раптом Юда розкаявся? Здавалося б, усе сталося так, як він і хотів: гроші заробив. Слово, все йде добре. Так у чому справа?

Євангелісти на це запитання відповідей не дають. Можливо, Юда сподівався, що первосвященики оцінять його зраду по заслугах і, розпрощавшись з учнями Ісуса, він у «табелях про ранги» юдейського суспільства отримає відповідний – достатньо високий статус. Але цього не сталося. Недавні «колеги» по змові у відповідь на Юдині слова «згрішив я, видавши кров невинну», байдуже відповіли йому: «Що нам до того? Гляди сам» (Мф. 27:4). Мовляв, відчепися: ми тобі гроші дали? – дали, а твоя самооцінка власного вчинку нас не цікавить. Хочеш – тішся, хочеш – вішайся. Твоя проблема.

Повернутися до учнів Христових Юда, зрозуміло, так само не міг. Через це він зостався один, первосвященикам він виявився непотрібний, а недавні товариші відкинули його. Як тут не пошкодувати про вчинене?

Можливо, описане вище тлумачення тієї історії, що Юда повернув срібняки – тільки версія, яка немає під собою жодних підстав. Можливо, подану в Матфея причину розкаяння Юди – «побачивши, що Він засуджений» (Мф. 27:3), треба розуміти буквально. Це означає, що, віддаючи Христа первосвященикам і старійшинам, Його колишній учень зовсім не хотів смерті свого Учителя. Йому і в голову не могло прийти, що Ісуса можуть розіп’ясти чи позбавити життя якось інакше. Він, можливо, щиро думав: ну посадять Христа у в’язницю, ну відправлять на роботи в каменярні. Бо не розпинають за чуда, притчі та розповіді – чи байки? – про Царство Небесне. А якщо так, то не дивно, що вістка про засудження Ісуса на смерть стала для Юди шоком і наймогутнішим каталізатором усвідомлення глибини власного морального падіння.

І от тут ми підійшли до запитання, задля якого розбирали дії й учинки Юди так докладно. Без правильної відповіді на нього не можливо, на мій погляд, вести далі мову про віру, гріх і його відпущення. А запитання таке: коли Церква каже, що Бог – милосердний, що Він прощає гріхи всім, хто Його про це просить, то чому не прощено Юди?

Аналізуючи цю ситуацію, бачиш: так, Юда справді пошкодував про те, що вчинив, він справді розкаявся у своїй зраді. Але за розкаянням не прийшло покаяння[1]. Недавній апостол не виплакав Богові свою біду «за одним духом», не віддався увесь молитві, не заячав з душевного болю: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!». Усе це було б прагненням Юди до світла, було б ознакою надії, яка зродилася в його серці, надії на прощення, готовості прийняти і бути готовим витримати за своє гріхопадіння будь-яку кару.

Таке враження, буцімто Юда нічого не знав про написане у святих книгах Завіту, буцімто ні години не був із Христом, буцімто ніколи не слухав ні про Бога, ні про Царство Небесне, ні про життя вічне. Юда Іскаріот, задихаючись від вини, не зміг вдихнути навіть ковтка надії. Щоб припинити свої муки, він накинув на свою шию петлю. Так почуття вини в нього переросло в розкаяння, яке не досягло вершин покаяння. Можливо тому, що розкаяння, як наслідок активізації сумління, приходить само, а покаяння вимагає глибокої щирої молитви й готовності прийняти кару за гріхи, нести її і з допомогою молитви підтримувати вогник надії на Божу милість. Юда забув про слова Учителя: «Якщо не покаєтесь, усі так само загинете» (Лк. 13:3). Тут Ісус виразно показав альтернативу: або покаяння, або загибель душі. Третього немає. До того ж, як написав дослідник Святого Письма Вільям Макдональд у книжці «Біблійні коментарі для християн. Новий Завіт», «Юда розкаявся, але його розкаяння не було тим, яке веде до спасіння. Шкодуючи про наслідки, які його злочин накликав на нього самого, він все ж не визнавав Христа як Господа і Спасителя».

Тут час повернутися до апостола Петра. Ми покинули його у дворі первосвященика Каяфи, де Петро разом із фарисеями, вояками і просто роззявами спостерігає за початком мук Ісуса Христа. Ситуація настільки напружена і небезпечна для нього, що він навіть не робить спроби втрутитися в слідство як свідок і довести невинність Христа. Інші учні взагалі поховалися невідомо куди. Так і хочеться звинуватити їх у боязні, яка межує зі зрадництвом, хоч і розуміємо, що активне заступництво за Вчителя кардинально ситуацію не змінило б, що однак сталося би те, що мало б статися. І не знаю, як хто, а я не беруся стверджувати, що в той момент вчинив би ліпше за учнів Христових. Бо якщо ситуація здається безвихідною, якщо обставини, суб’єктивні чи об’єктивні, здаються нездоланною перешкодою, це паралізує твою волю і твої сили. Пізніше, коли ці обставини минають, ти дивуєшся самому собі, тобі до болю бридко за те, чого не зробив, хоча мав би зробити, чи навпаки – за вчинок, якого ліпше не було б.

Апостол Петро, як ніхто інший з учнів Ісуса, був упевнений, що ніколи не відмовиться, не відречеться від Христа. Його самовпевненість навіть нагадувала браваду. Але Петро, звичайний смертний, знав свою людську натуру не так добре, як йому здавалося. Самовпевненість перешкоджала йому реально зважити свої сили та слабкості. Йому потрібний був «холодний душ». Чи не тому Ісус збив з Петра пиху, показавши, що він така ж сама слабка людина, як й інші? Крім того, як писав Іоан Золотоустий, «Бог дав йому впасти, бо і його (як і Мойсея) мав намір зробити керівником над усією вселенською Церквою, щоб, згадуючи про власне падіння, він був поблажливий…»

А коли Петро тричі відрікся від Христа, тоді нарешті зрозумів, якою була його реакція на власний вчинок? Святий Матфей пише: «плакав гірко» (Мф. 26:75). Більше про розкаяння Апостола ніхто нічого не повідомляє. Може тому, що і двох слів «плакав гірко» достатньо, щоб передати глибину покаяння Петра. Він, продемонструвавши слабкість своєї натури, на відміну від Юди, не втратив віри. Вона стала стрижнем його надії на прощення, на повернення до кола вибраних учнів Учителя.

Зречення Петра, Антон Лайнвебер

Ми не знаємо, як молився Петро, але знаємо, що Бог почув і прийняв його молитви. Бо на Тиверіадському морі[2], коли воскреслий Ісус об’явився Своїм учням, Він відновлює Петра в статусі Апостола, доручивши «пасти Його вівці», перед тим, правда, тричі спитавши: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?» (Ін. 21:15; див. 21:16-17).

Зауважимо, як змінився Петро, він уже не б’є себе в груди, не ставить себе вище за інших учнів Христа (пам’ятає – «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь»). Він з покорою відповідає Ісусові: «Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе» (Ін. 21:15; див. 21:16-17).

Такі вияви глибокого покаяння: прощення Богом гріхів й внутрішнє вдосконалення самої людини. Тому Петро знову був долучений до апостолів. Юда ж, який не покаявся, назавжди залишився з клеймом грішника.


[1]    Слова «розкаяння» і «покаяння» хоча й здаються нам на перший погляд синонімами, мають, попри те, різне значення. «Розкаяння» означає жаль за поганий вчинок, а «покаяння» – добровільне визнання у його скоєнні. Для католиків та православних справжнє покаяння, як відомо, не можливе без таїнства Сповіді.

[2]    Тиверіадське море (див. Ін. 21:1)- озеро в Ізраїлі в гирлі річки Йордан, на березі якого розкинулося місто Тиверіада (тепер Тиверія). Озеро розміщене в тектонічному розломі на 225 м нижче від рівня моря, має в довжину близько 21 км, максимальну ширину – близько 10 км, глибину – 48 м. Площа – 167 квадратних кілометрів. В часи Христа озеро мало ще 2 назви – Генісаретське (див. Лк. 5:1), за назвою рівнини, що лежала поряд, і Галилейське море (див. Мф. 4:18), бо було найбільшим водосховищем Галилеї. Тепер юдеї називають його Кінарет. Воно є основним резервуаром води в Ізраїлі, з якого вона по всеізраїльському водогону подається в усі куточки країни.