Де соромно соромитися

У розділі «”Зрікаюся…” Гріха чи Бога?» ми вже говорили про те, що людина яка допускає гріх, створює духовну проблему не лише для себе. Вона так само не виконує своїх обов’язків перед Церквою і ранить її своїми вчинками. Тому ще в часи раннього християнства Отці Церкви були одностайні в тому, що для прощення гріхів одного покаяння мало. Так було встановлено таїнство покаяння, яке має для спільноти Церкви значно ширше й глибше значення, ніж тільки те, що грішник визнав свою вину й покаявся за неї.

Фактично таїнство покаяння – це шанс, який Бог дав грішній людині для виходу із, здавалося б, безвихідної ситуації, коли почуття провини за вчинення ганебних вчинків стає нестерпним, і цей біль душі підкріплюється усвідомленням факту, що ти ввійшов у конфлікт не лише із собою, а й з Богом. Одного разу Його благодать через таїнство хрещення вже змила твої гріхи. Але ти сам з власної волі проігнорував цю благодать і знову є з гріхами, і знову благаєш про хрещення. Утім коли в таїнстві хрещення Бог прощає нам гріхи винятково Своєю благодаттю, то в таїнстві покаяння ми вже на таку благодать сподіватися не можемо. Бо Отці Церкви називали таїнство покаяння хрещенням, яке треба заслужити.

У таїнстві покаяння віруючі, визнаючи свої гріхи перед священиком, шкодують за них і, виявляючи готовість виправитися, через відпущення гріхів, яке вділяє священик, отримують від Бога прощення гріхів, вчинених після хрещення, й одночасно примирюються із Церквою, яку вони своїми гріхами зранили.

У цих декількох рядках перелічено усе, з чого «складається» таїнство покаяння, тому на цьому варто зупинитися окремо.

Ще з часів раннього християнства в Церкві час до часу з’являлися реформатори, які вважали участь священика в таїнстві покаяння необов’язковою. Вони посилалися на слова святого Якова, брата Ісуса Христа, першого єпископа Єрусалиму: «Отже, признавайтесь один одному в провинах і моліться один за одного, щоб вам зцілитися» (Як. 5:16).

Але таїнство покаяння – це не чиясь «вигадка», воно встановлене не рішенням Собору, а Божою волею. Ще старозавітній пророк Ісая, який жив у VIII ст. до Різдва Христового, передав слова Бога: «І ключ дому Давидового покладу на рамена його; відчинить він, і ніхто не зачинить; зачинить він, і ніхто не відчинить» (Ісая 22:22). А євангеліст Матфей переказав слова Ісуса, які Той сказав апостолу Симонові, що його Він вибрав на роль «верховного» апостола, давши йому при тім ім’я Петро (ім’я Петро, до речі, в перекладі з грецької означає «камінь»): «І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах» (Мф. 16:19).

Ба більше, Христос називає конкретно тих, хто має владу відпускати гріхи. Після воскресіння Ісус з’явився учням, дихнув на них у знак передання влади і сказав: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20:22,23).

Згадаймо, що обов’язковою умовою справжнього таїнства покаяння, є жаль за гріхи й постанова виправитися. Спаситель не дає нам альтернативи. Він однозначний: «Якщо не покаєтесь, усі так само загинете» (Лк. 13:3). А що таке розкаяння? Це біль душі й ненависть до вчиненого гріха з рішенням більше не грішити в майбутньому. У всі часи це бажання розкаяння було необхідним для отримання прощення гріхів, коли воно супроводжується вірою в Боже милосердя (ще раз згадаємо Юду Іскаріота – його розкаяння було без будь-яких ознак віри) і бажанням зробити все, що потрібно для достойного прийняття цього таїнства.

Перед сповіддю, Олексій Корзухін

Зрозуміло, що розкаяння неможливе без іспиту сумління, без об’єктивного аналізу своєї поведінки та вчинків. Погодьтеся, як би багато законів не було в державі, якого б утиску громадської думки ми не зазнавали, за бажання – мірою своїх моральних чеснот – можемо і ці закони, і думку так чи інакше ігнорувати. Утім кожна людина, навіть, мені здається, найбільший грішник, у глибині душі має дві «полиці»: одну – для добрих вчинків, іншу – для гріхів. І він їх ніколи не переплутає, ніколи під час своєї внутрішньої «інвентаризації» підлість, брехню, зраду тощо не покладе на ту «полицю», де «лежать» любов, милосердя, сумлінність.

Так, нам не те що перед кимсь, а перед собою хочеться виглядати пристойно. Тому ми – добрі майстри шукати виправдання своїм гріхам. Підсиділи шефа – та він ж консерватор, стримує розвиток колективу; сваримося на підлеглих, зневажаємо їх – що зробиш, у мене такий характер, зате швидко відходжу; напиваюся до непритомності й виганяю сім’ю з хати: чому жінка з тещею, коли п’яний, лізуть під гарячу руку? Та що вже говорити про такі «дрібниці», якщо Роскольников Достоєвського, навіть убивши людину, виробив для себе цілу виправдальну філософію. А скільки таких «філософів» і нині ходить по світі…

Утім маємо визнати, що попри усі «засоби для відбілювання» своїх вчинків ми точно знаємо, ким є насправді. Тому іспит сумління мусить бути щирим і спокійним зіставленням з внутрішнім моральним законом, з євангельськими нормами, які подає Церква, зі самим Ісусом Христом, Який є нашим Учителем і прикладом життя, а також із Небесним Отцем, Котрий кличе нас до добра і досконалості. Словом, духовну сліпоту, якщо ми цього хочемо, можна вилікувати. Але справді тільки тоді, коли цього хочемо і коли прагнемо християнської досконалості.

Щирий іспит сумління закономірно приводить кожного віруючого до жалю за свої гріхи. Інакше й бути не може. Бо ти, що вважав себе добрим християнином, ніби через збільшуване скло побачив, що під зовнішньою оболонкою пристойності виявилися речі зовсім інші. Ти не хочеш з ними жити, вони тебе муляють, у тебе болить душа, і її переповнює ненависть до вчиненого гріха, і ти сам собі та Богові даєш тверде слово більше не грішити. Коли це все з нами відбувається, ми, завдяки Божій ласці, маємо досконалий жаль за свої гріхи.

Та в християнській спільноті буває, що людина шкодує за вчинені гріхи без болю у душі і ненависті до гріха, а лише через страх перед Божим покаранням і реальною можливістю потрапити туди, де «плач і скрегіт зубів» (Мф. 8:12). Але навіть і цей недосконалий жаль за гріхи, оскільки він виникає звичайно з усвідомлення огидності гріха і з боязні пекельної кари, коли він відкидає бажання грішити і супроводжується надією на прощення, то він не тільки не робить людину криводушною чи ще більшим грішником, а так само є справжнім даром, наміром Святого Духа.

Я зумисне так багато написав про таїнство покаяння, щоб легше було усвідомити, що кожний наш крок у напрямку до Бога наближає нас до Його благодаті. Тому й недосконалого жалю за гріх для таїнства покаяння достатньо. Ми маємо дивитися правді в очі: хоч як битимемо себе в груди й повторюватимемо: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!», хоч яким досконалим буде жаль за гріхи – все це даремно, якщо в нас немає наполегливості в бажанні виправитися, не повторювати гріхи, за які тепер розкаюємося. Ця умова теж є обов’язковою для таїнства покаяння. І лише вельми легковажні люди можуть вважати, що цю умову виконати просто. Мовляв, дав собі слово не робити того й того, ввімкнув, ніби комп’ютерну програму, силу волі, і тобі вдається позбутися рецидиву свого морального захворювання, уникнути гріхів, за які вже сповідався.

Але таїнство покаяння, попри щирий іспит сумління, жаль за гріхи і постанову виправитися, буде несправжнім без сповіді, бо визнання гріхів перед священиком є суттєвим елементом цього таїнства. І в сповіданні не треба соромитися промовляти перед священиком своїх гріхів.

У зв’язку з цим я пригадую проповідь митрополита Антонія Сурожського про дівчину, яка після сповіді спиталася в нього: «Напевно, ви про мене дуже погано думаєте», і його відповідь що, навпаки, думає про неї ще ліпше, бо вона стала морально чистішою, збагатилася духовно і сміливо віддала всю себе волі Божій.

У моїй хатній бібліотеці є невелика книжечка в простенькій обкладинці з пожовклим від часу папером. Видана вона була в 1936 році в китайському Харбині, далекосхідному центрі російської еміграції. Її автор, священик С. Тишкевич, на мою думку, вельми добре пише про «сором’язливість» на сповіді. «Не треба соромитися щиро визнавати свої гріхи, – радить він, – бо нещира сповідь викликає страшні муки сумління, а боятися погорди з боку священика не треба, бо священик звик слухати визнання страшних злочинів, і сам грішна людина, і не може не відчути глибокої поваги до злочинця, який щиро кається; перед духовною красою покірного покаяння ніяковіють усі злочини».

До того ж ми не повинні забувати про таємницю сповіді. Зберегти в таємниці почуте на сповіді – не добра воля священика, а його обов’язок.