Євангеліє районного масштабу

Блудний син, Яцек Мальчевський

Дивна штука наша пам’ять. Згідно з невідомо якою системою вона містить у своїх «файлах» і «папках» таку інформацію, яку, здавалося б, не можна назвати ні важливою, ні навіть вартою хоч якоїсь уваги. Але, порозмисливши, бачиш, що ті ж самі спомини, котрі в одній ситуації виявилися непотрібними, в іншій мають цінність, бо їх пригадано вчасно і до місця.

Так сталося з одним спомином, який виринув невідомо звідки, коли я в попередньому розділі роздумував над таїнством покаяння. Раптом мені пригадався сонячний недільний день мого далекого дитинства, коли мама з татом було молоді, коли дідусь та бабуся мали років не більше, ніж я тепер. У ту неділю ми з братом виглядали на гостину діда Антося і бабусю Стасю, яким час було повернутися зі Служби Божої. Ми були замалі для того, щоб нас брали до церкви за два кілометри та ще й у спеку, і щоб ми були ще в стані усвідомлювати все, що відбувалося під склепінням найвищого і найгарнішого у містечку будинку.

І от бабуся з дідусем з’явилися з-за пагорбка, от ми з братом вже отримали гостинці, але дідусь попрямував не до нашої хати, а в бік сусіднього хутора. «Ми з дядьком Едзіком вже майже рік не розмовляємо, але сьогодні священик сказав, що це великий гріх. Піду миритися».

Це для нас, малих, сусід був «дядьком», а для діда за віком годився в сини. Можливо, тому мені і закарбувалася в пам’яті та неділя, що в моїй дитячій голові слово «миритися» означало попросити пробачення, бо коли мама казала: «йди помирися з братчиком», я знав: мушу визнати перед ним свою вину. Бо яке без цього примирення? Утім для мене було дивно, що дідусь зі своєї волі(!) йде просити пробачення в молодшого(!).

Дідусь вернувся не швидко, але в такому гарному гуморі, що навіть пообіцяв, як поїдемо по сіно, дати мені віжки (хто з малих не марив бути головний на возі!) і бабуні задоволено розповідав, що дядько Едзік так само попросив пробачення, і що вони добре поговорили про життя-буття.

Тепер я на цей дідусів учинок дивлюся зовсім по-інакшому. Не знаю, що там у діда сталося зі сусідом, але ігнорування один одного не відбивалося на їхньому житті. Та попри те дідові, дуже побожному чоловікові, брак взаємин з односельцем не давав спокою, та виходу із ситуації «ні війни – ні миру», який би не зачепив власного гонору, вони не бачили. Можна сказати, моєму дідові пощастило, що парох темою проповіді вибрав саме ту, яка не тільки знайшла відгук у дідовій душі, а й колишній неврегульований конфлікт перевела в площину гріха й підштовхнула діда до конкретної дії в дусі Христової заповіді: «Мирися з суперником твоїм» (Мф. 5:25).

Коли в ситуацію із взаємним пробаченням сягнути глибше, то мимоволі повертаєшся до притчі про блудного сина. Зараз не будемо вивчати підтексту, який заклав у неї Ісус Христос. Прочитаємо її буквально. І побачимо, що в розділі «Бог – несправедливий?» ми не зачепили доволі важливої теми для ще одного серйозного роздуму.

Ми детально говорили про батька і молодшого сина, а старшому синові присвятили всього декілька абзаців, хоча його роль для повного розуміння притчі зовсім не другорядна.

Пам’ятаєте, як старший син відреагував на прийняття, яке батько приготував з нагоди повернення молодшого нащадка? Від кривди, що він, працьовитий і слухняний, від батька ніколи не дочекався нічого такого, він не захотів навіть зайти до дому, щоб привітатися з братом. Так, молодший син – доволі неприємний тип. Зрозуміло, що якби він забрав у батька більше майна, якби гроші ще зосталися, то він не вернувся б додому і не посипав би голову попелом. А далі гуляв би і в душі насміхався б над братом, який з ранку до вечора поливав потом землю.

Старший син викликає симпатію, і в притчі про нього не сказано жодного поганого слова. Та своєю поведінкою та монологами, у яких вихваляє себе й обвинувачує батька в несправедливості, він заробляє лише «чорні кульки». Бо ми бачимо, як у ньому виявляються риси гордості («стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав» (Лк. 15:29), заздрості («але ти ніколи не дав мені й козлятити заколов для нього відгодоване теля» (Лк. 15:29,30), можливо, відречення від брата («Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов…» (Лк. 15:30), а не «коли ж цей брат мій»). І найгірше – старший син не здатний прощати будь-кому велику провину. Ми бачимо, що він переконаний у своїй «правильності» і категоричний в оцінці вчинків інших.

Ми не знаємо, що пізніше сталося з героями притчі про блудного сина. Але так хочеться сподіватися, що в батька родини й надалі вистачило мудрості прощати своїм синам їхні провини, що зрештою давало позитивний виховний ефект; що молодший син розкаявся справді щиро і з допомогою рідних пішов через життя гідною людиною; що старший син, не втративши своїх позитивних рис, розвинув у собі інші – любов до ближнього, милосердя, покору.

Коли ми будемо уважними, то безумовно побачимо в собі присутність цих трьох постатей – батька, молодшого і старшого синів. Мій дідусь у тій ситуації зі сусідом довго був старшим сином. Гордість, стереотипи поведінки перешкоджали йому прощати іншому й визнавати свою вину. Боже Слово допомогло дідові усвідомити своє ігнорування односельця як гріх і стати на шлях блудного сина, самому з покорою піти до сусіда і попросити в нього пробачення.

Колись, одразу після університету я працював у районній газеті. Багато їздив по району, щоденно мав зустрічі з новими людьми. З того часу пам’ятаю історію однієї сім’ї. Якби цієї історії не було б, то її варто було б вигадати для ілюстрації наших розважань на тему притчі про блудного сина.

Чоловік і батько двох дітей кинув сім’ю і пішов у прийми в інше село. До дітей не навідувався. Ті росли, ніби забувши, що в них колись був батько. Мати спромоглася вивчити лише старшу дочку, яка залишилася в столиці й стала відомою людиною. Син, якого в колгоспі дуже поважали і який був одним з кращих у районі механізаторів, мешкав у рідному селі. Йому буле вже під п’ятдесят, коли зі села, де мешкав батько, приїхав на його прохання якийсь чоловік і розповів, що друга його жінка померла, і той, паралізований, її дітям не потрібен. Щоб не псував у хаті повітря, його… винесли в гумно на сіно. А як прийде осінь, вихід залишається один – косою по шиї… Тому і прислав людину з благанням – забрати батька до себе.

Так життя – не перший і не останній раз – притчу про блудного сина переписало по-новому. Нікому не потрібним блудним сином став батько, а синові дісталася роль милосердного батька. А оскільки віра в Бога є «опіумом», Біблію мало хто бачив в очі, то історія про передового механізатора, що доглядав за батьком, який колись від нього відрікся, стала місцевою євангельською притчею. Вона несла людям ідею покаяння і пробачення. Цю історію і цю ідею люди переказували одні одним, із села в село.

Якщо підсумувати сказане про героїв притчі про блудного сина, то маємо зауважити, що ми варті жалю, і бідні ті, хто поряд з нами, коли в нас домінує старший син. Одні нещастя чекають кожного і його близьких, коли на перший план у нас випинається молодший син. І лише коли гору бере батько – нам і нашому оточенню ніщо не загрожує, бо мудрості й доброти забагато не буває. І все ж погодьтеся: як важливо, щоб у нас згідно з Христовим вченням існували в гармонії три ці постаті зі своїми позитивними рисами: старший син з працьовитістю й слухняністю, молодший син із здатністю бачити свої провини і просити про їх прощення, батько з умінням прощати ближньому. Коли таке трапляється, то ми живемо в мирі і з нами комфортно іншим.