А я готовий померти завтра?

Часто згадую, як відходили з життя мій дід Антоні та мої батьки.

Дідусь до останку ходив по господарству, рідко коли, хіба зовсім здоров’я бракувало, не був на недільній службі, хоча піші походи до містечка і назад вимагали від нього в останні роки чималих зусиль.

У ту квітневу неділю дід так само пішов до церкви, приступив до таїнства сповіді, причастився. В надзвичайно теплий квітневий понеділок зорав поле, відвів коня і, поскаржившись на слабкість, ліг у ліжко. Поки був при пам’яті, молився. Уночі він відійшов у вічність. Було дідусеві вісімдесят два роки.

Мою матір багато років діймав високий кров’яний тиск, як хотіло, працювало серце, але лікарям і їхнім лікам вдавалося зменшувати одне та заспокоювати інше.

Пам’ятаю нашу останню розмову по телефону липневим недільним вечором. Мама була задоволена, що могла побути в церкві й щиро посповідатися. За декілька днів у тридцятиградусну спеку вона поїхала на могили батьків, увечері потелефонувала дітям та поговорила з онучками, тільки вони були вдома. А вночі трапився інсульт…

Більше моя мама не сказала ні слова. Вона тільки потискала нам руки, а сльози, що неспішно одна за одною спливали на подушку, свідчили про її страждання. За два тижні мама відійшла від нас, а парох на заупокійній літургії казав, що бажав би такої смерті кожному – після прийняття таїнства сповіді, Євхаристії і єлеопомазання, після відвідання могил предків, на руках у дітей. Мамі йшов сімдесят перший рік.

Мій тато відійшов у вічність на вісімдесят другому році життя. Після інфаркту його легені, попри всі старання лікарів, скорилися запаленню й відмовилися працювати. Тато фактично задихнувся… Нестерпний біль душі приглушувався тим, що у свої останні години життя тато не був самотнім, що помер у присутності рідних, що за два дні до того при повній пам’яті висповідався, прийняв Пресвяту Євхаристію і єлеопомазання.

Скільки Божим Провидінням відведено йти земними шляхами мені, відомо лише Йому. І якщо з висоти п’ятдесяти років бачу, що не всі дні з них були такими, які не хотілося б переписати наново, то хоч ті, що зосталися, дуже хочеться прожити так, щоб вистачило сил не піддаватися спокусам, угамовувати думки і слова, щоб не дати підстав для докору: «Маловіре! Чого ти засумнівався?» (Мф. 14:31).

І, дописуючи останні сторінки цієї книжки, – звичайного роздуму звичайного грішника про віру, гріх і покаяння та відповідаючи на питання, яке поставив перед собою на початку книжки й цього розділу, сам собі сказав: так, здається, готовий. Утім признаюся, що сказав не вельми впевнено, тому і слово «здається» виринуло ніби непомітно, мимоволі. Подумав іще, і впевненість у цій відповіді взагалі кудись зникла. І я зрозумів, чому: коли бачиш перед собою довгий земний шлях і намагаєшся ним йти і йти, то думаєш, що те погане, яке зробив, можеш виправити завтра, у скривдженого попросити пробачення під час наступної зустрічі, про забутий на останній сповіді гріх обов’язково скажеш сповіднику наступним разом.

Проте коли остання хвилина моєї земної мандрівки припаде на завтрашній день, то усвідомлюю, нічого з того, що міг і мав виправити, не зроблю. Не впасти у відчай допомагає тільки віра в те, що хай який ти грішник, та якщо прагнеш покаяння й вигукнеш, повторивши благання апостола Петра: «Господи, спаси мене!» (Мф. 14:30), то Ісус, як і йому, протягне тобі руку і підтримає тебе, а Отець Небесний, як і блудному синові, простить тобі й поведе у дім Свій.

А тобі залишиться лише сказати з покорою: «Нехай буде воля Твоя».