«Боже! Як же смачно в Тебе жити!»

Моєму приятелеві пощастило – у нього було церковне дитинство. Тут він мене обійшов. Пощастило удвічі: його мама була не лише віруючою, але ще і розумною жінкою – поєднання, яке зустрінеш не часто. Щоб привчити дітей до посту, вона не «катувала» їх порожніми щами і сухоїдінням, не прищеплювала «вогнем і мечем» покірність двогодинним вичитуванням канонів. Піст – вправа в стриманості, і діти дуже потребують виховання цієї навички.

На початку посту на стіл в залі ставилася містка ваза – магічний і величний кришталь. Мама пояснювала дітям, що піст це шість тижнів стриманості, після якої настане Пасха.

– А Пасха це що? – Правильно! – Яйця і всяка смакота. Кожну пісну неділю я кластиму у вазу по шоколадному яєчку для кожного з вас. До Пасхи таких шоколадок назбирається по сім кожному, і після розговіння їх можна буде забрати собі з чистою совістю. Але до свята – не торкатися!

Увесь піст діти ходили навколо вази в благоговійному спогляданні. Облизувалися. Перераховували. Молодші примудрялися навіть чіпати і зважувати на руках, поки ніхто не бачив. Але весь набір шоколадних яєць неодмінно доживав до Пасхи в недоторканному виді. Діти допомагали один одному в нерівній боротьбі і відчували довіру батьків. Не знаю, випадково чи ні, але ці діти не пережили звичайного для наших церковних дітей підліткового відходу з Церкви. Усе в них було рівно, гідно і природно.

Натхненний прикладом, я теж вирішив взятися за розум. Що я люблю беззавітно? Соромно зізнатися, але це дві страшні отрути – чіпси і колу. Якщо в мене в келії завелися ці «гидоти», я не засну, поки не з’їм і не вип’ю весь стратегічний запас, нехай навіть обернеться це заслуженими муками і пізнім розкаянням. І було б через що! А то – чіпси! Ганьба! На початку посту на найвиднішому місці встановив шикарний пакет муміфікованої картоплі і пузату пляшку «соси». Не було в мене церковного дитинства, не учили стриманості – ніколи не пізно. Ходжу навколо. Кріплюся. Відсікаю помисли.

Смішно. А от Ліствичник до боротьби з утробою відносився серйозно. Хоча назва для розділу, присвяченому цій боротьбі, вже говорить про багато що: «Про люб’язну для всіх і лукаву владику, утробу». Сказано-то як! Ліствичник був неймовірно дотепною людиною і тонким гумористом. Слово 14-е про обжерливість – найвеселіше в Ліствиці. Що ниць не зменшує його серйозності і глибини.

Ліствичник, як людина академічного складу, перед кожною темою розбирає термінологію, пропонує цілий спектр визначень. Обжерливість він називає «удаваністю утроби» і «спокушанням очей».

Наші муки з приводу харчування – результат злочинної змови хитрих очей і лукавих животів. Роки самоспостереження переконали мене в правоті цієї теорії.

Утроба – лукавий владика. Вона наказує, ти підкоряєшся. Принизливо. Але приниження не відчуваєш, бо знаходишся під вогнем подвійного обману: «спокушання очей» і «удаваність утроби». Подивіться на гамбургер, хіба це не обман зору і почуттів? Чиста брехня та ілюзія! Виробники знають куди бити. За апетит відповідають очі. Обдуриш око – упіймаєш клієнта.

От це спокуса! Спробуй встояти! І все адже не з голоду, а тому що смачно. І немає в цьому нічого поганого, якщо хтось любить смачно поїсти. Господь створив людину для радості, і розкішна їжа не в змові з ворогом. Як нас учив покійний Горацій: «Відрадно вдатися до безумства там, де це доречно». А в чернечому словнику є поняття «Розрада братії». Не можна себе постійно катувати постом. У правильний час, правильним чином можна і треба дозволяти собі розраду і відраду, у тому числі і в їжі. Усе повинно бути доречно і до часу.

Але Ліствичник говорить трохи про інше. Його цікавить регулярне харчування, не святкова розрада. Ми не можемо довіряти вирішення питання про куштування їжі «животам» і очам. Вони – зацікавлені особи. І ці особи дуже хитрі.

«Часто біс присяде в шлунку і не дає людині насититися, хоч би вона пожерла всі харчі Єгипту і випила всю воду в Нілі» (Ліствиця 14:26).

Іншими словами, утроба та очі не знають, «скільки треба людині для щастя». Ліствичник наполегливо і переконливо доводить, що питання харчування це питання звички. Щоб не було голодних або гамбургерних зривів, потрібно виробити правильну навичку харчування, яка стосується кількості, якості і часу.

Проблема харчування – питання звички. У «Ліствиці» знайдемо діалог подвижника з утробою, де підступний живіт «надає визнавальні свідчення»: «Причина моєї ненаситності – звичка; основа ж моєї пристрасті – довготривала навичка» (Ліствиця 14:36).

Скільки людині треба? Авва Дорофей учив свого послушника самому знайти ту кількість їжі, яка йому потрібна, щоб нормально і свіжо себе почувати і при цьому не втрачати працездатності. Виявилось, що послушникові вистачає половини того, що він з’їдав зазвичай. Щось подібне я чув від нашого старого настоятеля, який версію авви Дорофія переклав зрозумілою для нас мовою:

– Отче, як це мені схуднути?

– Їсти потрібно на піввідра менше.

«Ліствиця» нині не популярна, а тим часом, саме в цій книзі знаходиться найдешевший і перевірений віками рецепт, як позбавитися від живота, адже це проблема століття, якщо вірити Інтернету. От, що радить Ліствичник:

«Утроба, що обтяжує, розширює нутрощі; а в того, хто трудиться проти утроби, вони стягуються мало-помалу; стягнуті ж не прийматимуть багато їжі, і тоді, по нужді самого єства, будемо пісниками» (Ліствиця 14:24).

Тобто преподобний говорить про постановку навички правильного харчування. Необхідно з’ясувати, скільки мені потрібно насправді, і завжди дотримуватися цього правила. Без коливань і поблажок.

Це про кількість. Питання якості не менш важливе. Тут кожній людині треба самій придивитися, як на неї діє та чи інша їжа. Є такі щасливці, яким все одно, що їсти, і мене немає в їх числі. І доводиться мені крадькома витягувати із салатів червоний перець або відмовлятися від жирної або смаженої їжі, бо живу не перший день і навчився уникати революційних ситуацій, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть».

Отже, скільки ми їмо і що – справа серйозна, і кожна доросла людина повинна тут самостійно прийняти мудре рішення, щоб потім наслідувати його, перетворити його на звичку, яка не терпить компромісів.

Третій пункт стратегії виховання утроби і очей – час і ритуал харчування. У переліки гріхів зазвичай включають «передчасне куштування» і «тайнокуштування». Це про що?

Прийом їжі має бути справою красивою і гідною. Мене завжди дивують люди, які заходять у метро з чашкою кави. У цьому є щось нездорове. Пити каву – це подія. Чашка кави дарує стільки дивовижних моментів життя – незрівнянний аромат, гаряча чашка, що гріє руки, немов кошеня. Злочинно цю подію перетворювати на щось другорядне, незначне.

Один з келійників патріарха Алексія (Сіманського) розповідав, що він завжди їв в один і той же час. Усе було підпорядковано раз і назавжди заведеному ритуалу. Святійший Алексій був з дворян, і навичка до правильного вживання їжі засвоєна з дитинства. Не потрібно поспішати. Не потрібно перекушувати на ходу. Шануйте себе. Шануйте своїх близьких. Зробити невелику паузу, щоб підкріпитися – це потрібно робити красиво і у свій час. Правильна трапеза не з’їсть так багато часу, як вам здається, але сісти за стіл у визначений час, згідно із заведеним ритуалом – це гідно, так куштують їжу люди.

Ми не перекушуємо і не перехоплюємо, ми куштуємо.

Тайнокуштування – це не про сало під ковдрою. Люди хорошого виховання з молоком матері засвоїли, що куштування їжі – подія соціальна. Тільки у виняткових випадках людина залишається наодинці з їжею. Трапезу потрібно з кимсь розділити. Єдність у трапезі підтверджує єдність у сім’ї, у дружбі, у суспільстві.

У монастирях трапеза починається і закінчується за дзвінком. Усе у свій час. Монастир – сім’я. Очолює трапезу отець-настоятель. Кожну зміну страв означає звук дзвоника. Перед куштуванням і потім – молитва і обов’язкове «Спаси Господи» кухарям і трапезникам. Трапеза неможлива без вдячності і подяки. І це не привілей чернецтва. Це образ нормальної сімейної трапези.

«Хто зрозумів життя, той більше не поспішає«. Так учив один східний поет, який знав толк у правильному застіллі. І поспіх, і голод, і обман громадського харчування – усе в голові і в серці, усе від невлаштованості. Адже це так красиво – коли сім’я збирається за одним столом, і в кожного своє місце, і своя ложка, свій улюблений стільчик. І є та сама година, коли всі вже вдома, і можна сісти за стіл, і помолитися, і благословити, і скуштувати, і відкрити себе цій дивній події – куштуванню їжі, спілкуванню, а, можливо, навіть і заспівати всією сім’єю після вечері.

Порядок у житті повертає нам смак до життя.

І зривається з губ сама незвичайна і чиста молитва:

– Боже! Як же смачно в Тебе жити!

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)