Лазарева субота: пробудження душі

Усім добре відомо: Страсний тиждень до Великого посту не відноситься. Страсний тиждень, Пасха і Світлий Великодній тиждень – вершина церковного року, у ці дні і Богослужіння зовсім особливе. Ці дні є апофеоз черги великих подій пришестя Бога в пропащий світ, Його втілення – заради спасіння і обоження нас з вами. А Великий піст був лише підготовкою до сходження на цю вершину, часом сугубого прикладання наших власних зусиль для того, щоб змогли прийняти дане від Бога.

Що означає – «змогли прийняти»? Хіба не достатньо того, що зробив для нашого спасіння Христос? В якомусь сенсі недостатньо. Згадаємо, що людина покликана бути не маріонеткою в руках Божих, але Його чадом, а значить – співпрацівником, утілювати у своєму житті те, що зветься «синергією» – нашої співпраці з Богом. Без Бога ми – безсилі. Але і без нашої участі в життя вічне Бог нас за вуха не утягне.

Як часто ми нарікаємо: «Ходимо на сповідь, але знову і знову гріхи повторюються. Невже Бог нас не прощає?» Прощає, звичайно. Але не лише в Його прощенні справа – а в тому, як живемо ми самі, чи робимо хоч якісь зусилля, щоб змінити себе і своє життя. Прощає, любить – але саме тому і гірко оплакує нас, прибитий до хреста, бачачи, як ми часто безвільно котимося до ями, у заціпенінні смертного сну.

Усім нам знайоме, що таке сон смертний, нічний кошмар. І як часто вихід з нього один: прямо там, уві сні, ОПАМ’ЯТАТИСЯ. Отямитися. Усвідомити: я всередині кошмару, потрібно прокинутися! І зробити зусилля, страшенно важке, як крізь свинцеву товщу – геть, геть звідси, спливти з дна вгору, у дійсність, у ранок і в життя. Прокидаєшся – і в перші хвилини все ще нудно і страшно, увесь у липкому гидкому поту, серце бухає, кошмар все ще перед очима. Але проте – ти вже в дійсності, ти живий.

От приблизно таким «опам’ятовуванням» з тягучого сну, кошмару щоденної метушні, гріховності, розслаблення духу, ознаменований для нас початок Великого посту.

Увесь піст – це саме ривок і душі, і усього тіла, з тягучого нічного кошмару до світла Воскресіння, відновлення людини в тій її якості, яка лише «людська»: не бліда примара зі сну, що терзається іншими примарами, але людина з плоті і крові, вагома і реальна, дитя і улюблене творіння Боже. Аскетичні зусилля посту і молитви, що робляться нами в цьому ривку, незримо підтримує Бог, у першу чергу – через Церкву, підбадьорює нас у тому, що ми – не одні, що Він не залишить нас, витягне з виру до берега, аби і ми не опускали рук, сприяли посильно.

І от він результат – настає Страсний тиждень, Церква святкує події Лазаревої суботи і Входу Господнього в Єрусалим, Бог йде на хрест і до Воскресіння, ми бачимо на власні очі Його труди по нашому порятунку з кошмару. І бачимо, що Він не просто «пощадив» нас, як ми просили про те словами кондака з Великого канону преп. Андрія Критського. Він робить більше – воскрешає нас, як воскресив колись Лазаря.

Воскресіння Лазаря, Джованні ді Паоло

Не лише прокинутися – ми повинні, і за власним бажанням і на заклик Христовий, встати зі свого одру, з пекла пристрастей, що насилують нас, і тління, і жити життя вічне.

З Євангелія ми бачимо, що силу життя вічного, силу Царства Божого, Господь являв людям (не стільки намагаючись «довести» певні віроповчальні положення, скільки саме ЯВЛЯЮЧИ їм факт цієї сили і залишаючи жити перед лицем цього факту) не один раз: перетворюючи нерухому матерію, показуючи неспроможність, без-божність таких, здавалося б, непорушних законів, що управляють світом цим: зупиняючи бурхливі хвилі, перетворюючи воду у вино, множачи хліби, зціляючи невиліковно хворих і біснуватих.

Воскресіння Лазаря з Вифанії, який вже почав розкладатися в похоронній печері, явило цю силу настільки яскраво і могутньо, що слава про Назарянина множилася серед юдейського люду багаторазово, і наступного дня Його, коли Він в’їжджав в Єрусалим на ослику, народ зустрічав з небувалим підйомом і тріумфуванням, як Месію і царя. Чаша терпіння церковної еліти переповнилася, розмови між її авторитетами про те, що «цього, Який робить себе Богом», потрібно терміново ліквідовувати заради загального спокою, досягли максимального градуса стурбованості, а воскреслого Лазаря вони зненавиділи не менше, ніж самого Ісуса, про що свідчить євангеліст Іоанн.

Усе це знайомо і нам з вами: варто нам трохи здобути благодаті Божої, докласти зусилля чи в молитві, посту, роботі в Христі – так відразу в це місце кидаються розсерджені духи нечистоти, намагаючись новим повстанням пристрастей і обуренням життєвих скорбот погасити вогник, що затлів, загнати душу, що пробудилася, назад, у смуток і відчай, у сон смертний…

Але досвід воскресіння, отриманий нами в дні Великого посту і Пасхи Христової, знищити неможливо, це світло життя залишається в нас назавжди, з кожним зусиллям, з кожним досвідом прийняття благодаті, ми стаємо все сильнішими.

Воскресіння Лазаря

За переказами, після свого воскресіння Лазар прожив ще тридцять років, був єпископом Кіпру (у західній традиції – Марселя). Чи пам’ятав він ті чотири дні в лоні тління? Думаємо, що пам’ятав. Тому доказ – і численні свідчення людей, які мали посмертний досвід: вони поверталися в життя, але пам’ятали ті місця, в яких побували, і їх світогляд частенько мінявся кардинально.

Звичайно, Лазар потім помер ще раз – але вже як християнин, смерть остаточно втратила над ним владу і стала переходом у вічне життя.

Те ж саме відбувається і з нами: досвід смертного сну руйнує в нас ілюзії про солодкість гріха, ясно показує, де чорне, а де біле, і дає поштовх до Христа, а досвід пробудження душі Великим постом напередодні Пасхи Христової дає незабутній смак життя вічного, справжнього, повноцінного, – смак, який ми не забудемо вже ніколи.

Автор: священик Сергій Круглов