Зрозуміти тих, хто страждає може лише Той, хто Сам страждав

Страсний тиждень. Щодня цього тижня ми роздумуємо і говоримо про страждання Господні і про страждання взагалі. Проповідь про висоту і красу страждання може бути піднесена, красномовна і переконлива. “Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже” (Діян. 14: 22), “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:4). Ці слова, сказані Спасителем, а також неодноразові Його нагадування про Хрест, який необхідно нести кожному, хто хоче йти за Ним, не залишають сумнівів у тому, що страждання не лише неминучі, але і рятівні.

Коли роздумуєш над євангельськими сторінками, коли читаєш про подвиги мучеників, тоді, здається, багато можеш сказати людям про те, як корисно терпіти, як вдячний має бути Богові той, кого Господь удостоїв страждань і мук у цьому житті, щоб він вічно блаженствував у житті “будучого віку”.

Але все стає зовсім по-іншому, коли справжнє страждання торкнеться тебе особисто. Або навіть не тебе, але коли перед тобою людина, яка дійсно СТРАЖДАЄ, і тобі треба говорити з нею, допомогти, підтримати. Ті самі слова, які легко вимовлялися з амвона чи лягали на папір, які здавалися правильними і переконливими, тепер стають фальшивими, штучними, жалюгідними.

Сидиш іноді біля ліжка тяжкохворої людини, намагаєшся сказати їй те, що маєш сказати, і бачиш в очах її гіркий докір: “Тебе б на моє місце, що б ти тоді казав? Ти от зараз посидиш зі мною, відвідаєш, “повернеш борг милосердя” і побіжиш на вулицю, здоровий і вільний, а я залишуся тут лежати і мучитися”. Навіть якщо і не каже, і не думає так людина, то сам собі мимоволі кажеш подібне.

І зараз, коли пишу ці рядки в дні Страсного тижня, коли віруючі молитовно згадують про спокутні Страждання Господні, мені згадуються ті близькі і рідні, друзі і знайомі, яким дуже-дуже погано, набагато гірше, ніж мені. Страждання, які зазнаєш сам, зовсім не схожі на ті, про які читаєш або роздумуєш, не зазнавши.

Господи, з Тобою я готовий і у в’язницю, і на смерть іти” (Лк. 22:33), – каже Петро перед арештом Ісуса. А коли Господь був схоплений, той же Петро тричі присягався і божився: “Не знаю Чоловіка Цього” (Мк. 14:71). “Ходімо й ми і помремо з Ним” (Ін. 11:16), – призвав побратимів апостол Фома всього за кілька днів до арешту. Але коли Господа схопили, ніхто – ні Фома, ні інші – не пішли з Ним разом помирати.

Помирав Він один, серед двох розбійників. І помирав важко. Так важко, так боляче Йому було, що здалося, ніби Сам Господь залишив Його.

Говорити про страждання з церковного амвона, повторю, не так важко. Але що можу сказати я матері, у якої на очах помирає дитина? Які слова знайду для дівчини, яка страждає від тяжкої недуги, яка знає, як мало днів у неї залишилося, і відчуває неймовірні болі?

Багато, дуже багато горя на землі. І ніколи не знайти нам слів, щоб пояснити його, щоб примирити з ним того, хто страждає.

Тільки той, хто сам страждає, сам терпить, сам уміє здолати біль, зможе допомогти іншому, утішити по-справжньому, а не фальшиво.

У дні Страсного тижня ми згадуємо про Ту Людину, Яка Одна може з повним правом говорити з будь-яким страждальником. Якби про довготерпіння, про те, що “блаженні ті, що плачуть”, говорив Той, Хто Сам недоступний жодному стражданню, жодній скорботі, чи багато переконливості було б в Його словах? От парадокс! Бог є Любов. Любов же не буває без співчуття. А співчувати – означає самому страждати. Але Бог страждати не може – Бог, як знаємо, Істота Всеблаженна. Як же може любити Той, Хто не може співчувати? І Бог стає Людиною. Якщо співчувати не може Бог, то може Людина, може і Боголюдина. Про те, як Він страждав, ми згадуємо в останні дні перед Пасхою.

І якщо ми не можемо утішити того, кому гірше за нас, якщо всяка втіха не справжня і фальшива, то може утішити Той, Кому було ще гірше. Нікому ніколи не було гірше, болючіше, ніж Христу в ті дні, про які ми згадуємо на Страсному тижні. І тільки зустріч з Ним – справжня допомога, справжня втіха. Що ж робити нам? Робити все, щоб ця зустріч відбулася.

Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому” (Ін. 6:56). Співчуваючи Христу, причащаючись Тіла і Крові Його, молячись і прагнучи жити за Його заповідями, ми стаємо одним цілим з Ним. І тоді вже не ми, а Він, Який перебуває в нас, йде в цей світ, що страждає. І тільки тоді мої слова звучать не штучно, а “з силою великою”, і тільки тоді говорю як той, хто “має владу, а не як книжники” (Мк. 1:22), коли кажу не я, а Господь; коли мої слова не мої, а Його; бо, як виразився апостол Павло: “І вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). Амінь.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін

Усе по темі: Великій вівторок