Сперечання між Ісусом і фарисеями

Динарій кесарю, Джеймс Тіссо

Про податок кесарю

У цьому епізоді учні фарисеїв – строгих охоронців традиції і передання старців, – об’єднавшись в єдиному пориві ненависті з молодими іродіанами (був такий молодіжний рух, на кшталт комсомолу), організовують провокацію з далекосяжними цілями, а саме: вимовивши гучні улесливі слова, запитують Спасителя, чи дозволено платити податок кесареві, причому запитують у плані практичному: “Давати нам чи не давати?” (Мк. 12:14).

Грамотні хлопці, далеко підуть; власне, і до наших днів зберігся такий безсоромний натиск, що спирається на повну безпринципність і оскаженілий кар’єризм. Можна собі уявити, яке самовдоволення сяяло при цьому на їх молодих обличчях!

Але в котрий раз набуло чинності вічне правило: хитруни, які позбавлені мудрості, не розуміють і недооцінюють її. Для них світ ділиться на тих, хто за допомогою хитрості і нахабства роблять кар’єру, тобто безпосередньо їх, – і на людей, які цього не роблять. Але вони в жодному випадку не розраховували почути таке: “Чого спокушаєте Мене? Принесіть Мені динарій, щоб Я побачив його” (Мк. 12:15).

Молодіжні активісти, до речі сказати, не врахували просту і відому річ: в усіх фінансових операціях, які торкалися власне єврейського життя і особливо життя релігійного, використовувалися шекелі, і тільки в справах, пов’язаних із римською адміністрацією (і в першу чергу при сплаті податків), – динарії, імперська валюта. На шекелях, природно, ніяких зображень не було, а на динаріях, зрозуміло, чеканили профіль імператора, кесаря.

Так що коли принесли динарій (до речі, чи тільки через бідність в Ісуса і в Його оточення динаріїв не було?), Господь запитав їх: “Чиє це зображення і напис?“, і отримавши відповідь, що вони належать кесареві, сказав: “Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові” (Мк. 12:16,17).

У результаті особи, які бажали з тріумфом зіграти головні ролі, виявилися на ролях не лише другорядних, але і вкрай для себе невигідних, і були вимушені із сором віддалитися. Правда, сорому могло і не бути, його ще мати потрібно.

Про воскресіння

Саддукеї питають Ісуса, Джеймс Тіссо

Після цього сумнівну честь сперечатися з Господом беруть на себе саддукеї. Дуже повчальна сцена: вони вважають, що наводять блискучу притчу, здатну збити з пантелику всякого, хто вірить у воскресіння. Насправді вони розповідають довгу і абсолютно неправдоподібну історію, що ґрунтується на принципі левирата, коли на бездітній вдові одружується брат покійного чоловіка. Ось як: людський звичай вони вважають непорушним і вічним (хто зараз про цей левират пам’ятає?), а Божественні істини для них не існують.

У цій їхній байці жінка виходить заміж сім разів, чого не мало бути: згідно із законом можливі тільки чотири шлюби, тому Христос і говорить самарянці, що вона незаміжня, бо чоловік, з яким вона живе, вже не може вважатися її чоловіком.

Наприкінці своєї історії самовдоволені саддукеї ставлять питання, яке, на їх думку, повинне збентежити співрозмовника: “В час воскресіння, коли воскреснуть, котрого з них буде вона жінкою? Бо семеро мали її за жінку” (Мк. 12:23). Правильна відповідь із їхньої точки зору така: на це питання відповісти не можна, отже, воскресіння немає. Але відповідь Ісуса спростовує всі їхні міркування: “Чи не тому ви й помиляєтеся, що не знаєте ні Писання, ані сили Божої? Бо, коли воскреснуть з мертвих, тоді не будуть ні женитися, ні заміж виходити, а будуть як ангели на небесах” (Мк. 12:24,25).

Зауважимо, до речі, що для саддукеїв тут міститься дуже незвична думка: самостійне перебування на небесах жінки як свідоцтво її особистої духовної суті.

І буквально не даючи їм опам’ятатися, Господь наводить точний і ясний доказ їхньої основної неправоти: “А про мертвих, що вони воскреснуть, хіба не читали ви в книзі Мойсея, як при купині Бог сказав йому: Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова? Бог не є Бог мертвих, а Бог живих. Отже, ви дуже помиляєтесь” (Мк. 12:26,27).

Про найбільшу заповідь

Ця блискуча відповідь явно справила сильне враження на присутніх, і недаремно один книжник, підійшовши до Христа, запитав Його: “Яка заповідь перша з усіх заповідей?” (Мк. 12:28). Зауважимо, що це – питання щиро зацікавленої людини. І відповідь він отримує глибоку за суттю та урочисту за формою:

Перша з усіх заповідей: слухай, Ізраїлю! Господь Бог наш є Господь єдиний. І полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю, – ось перша заповідь! І друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Більшої за ці заповіді немає” (Мк. 12:29-31).

Ті, що бажають серйозно замислитися над тим, що ж таке вчення Христове, можуть порівняти першу з Христових заповідей з Десятьма старозавітними заповідями. Відхилення тут немає, але є поглиблення: Христос за суттю говорить про те, що любові до Бога слід присвятити всього себе (серце і душу, розум і тіло) і все своє життя. І це допомагає зрозуміти, що вчення Христове – це не теорія, не зведення яких би то не було правил, а життя як таке.

Христос не вчив у власному значенні слова; Його вчення – це введення людини в задум Творця, красу створеного світу, у трагедію його падіння і в те, як будувати свою життєву позицію і жити у відповідності з нею. Коли люди говорять, що Ісус, звичайно, виклав нам цінні моральні рекомендації, вони просто не знають ні Хто такий Христос, ні що таке мораль і чим вона відрізняється від таблиці множення. “Йди за Мною!”, – от квінтесенція вчення Христа, – не читай, не шануй, не поклоняйся навіть, а саме – слідуй.

Христос навіть не вчить, як спасатися, – Він спасає. І жахи нинішнього стану цивілізації виникають саме через те, що люди вирішили, що вони християнство засвоїли, що воно безумовно сприяло формуванню важливих концепцій (наприклад, поняттю про особистість), що у свою чергу призвело до досягнення високого рівня життя… а тепер ми хочемо пожити для себе. Але не виходить якось…

Зауважимо мимохідь ще одну дрібну, але значиму деталь (втім, чи є в словах Спасителя щось незначуще?): громадяни, які щосили прагнуть практикувати самовідданість, забувають, що Господь закликає нас любити ближнього, як самого себе. Він-то знає, що людина нездатна любити іншу людину більше, ніж себе, що любов до себе (кінець кінцем – турбота про власне духовне зростання) важлива надзвичайно. А що ж у такому разі самопожертвування? – та просто втілення в життя розуміння того, що інша людина – така ж людина, як і ти, і потребує того ж, що і ти.

…Книжник правильно і від душі сприйняв те, що сказав йому Христос, і удостоївся слів благословення: “Ти недалеко від Царства Божого” (Мк. 12:34). Але це зовсім не означало, що Ісус схвалив вчення книжників як таке, тому що Він про них говорить наступне:

Як це кажуть книжники, що Христос є син Давидів? Бо сам Давид сказав Духом Святим: сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх – підніжжям ніг Твоїх. Отже, сам Давид називає Його Господом – як же Він син йому?” (Мк. 12:35-37). Це не спростування основ месіанського вчення; це заклик, як мовиться, “включити мізки”. І дійсно, перетворення на непорушний догмат ідеї Месії-царя (при світському розумінні ролі царя) зіграло істотну роль у тому, що старозавітна община відкинула месіанство Ісуса.

Про показну набожність

Бесіди Христа в Храмі завершуються в Євангелії від Марка двома темами, кінцеве положення яких свідчить про їх важливість. Перша – про шкідливість показної набожності:

Стережіться книжників, які люблять ходити в довгому одязі і приймати вітання на народних зібраннях, сидіти спереду в синагогах і возлежати на перших місцях на бенкетах, – ції, котрі поїдають доми вдів і лицемірно довго моляться, приймуть найтяжче осудження” (Мк. 12:38-40). “Котрі поїдають доми вдів ” – означає податі і пожертви, які вони безсердечно стягують з бідних (а вдови були найбіднішими, соціально незахищеними верствами населення) .

Про пожертви

Про вдів говориться і в завершальному епізоді: коли вдова жертвує на Храм нікчемну суму в дві лепти, Ісус каже учням: “Істинно кажу вам, що ця вбога вдова поклала більше за всіх, хто клав у скарбницю, бо всі клали з достатку свого, а вона із злиднів своїх поклала все, що мала, весь прожиток свій” (Мк. 12:43,44). З точки зору сьогодення можна додати, що вдова й такі ж самі, як вона, не потрапляють у новинні стрічки, на відміну від тих, хто “кладе від достатку свого”.

Автор: Марина Журинська

Усе по темі: Великій вівторок