Іудина соломинка

Зрада Іуди, Джотто ді Бондоне

Велика середа – день, коли Іуда зрадив Христа, отримавши обіцяні за це гроші. Не такі вже і великі, слід зауважити. Але і не зовсім маленькі, раз на них можна було купити ділянку землі. Наступного дня він сидітиме разом з усіма учнями за святковою трапезою. І так само як усі з тривогою запитуватиме: “Чи не я, Господи?” (Мф.26:22). Тобто – вже зрадивши, стане робити вигляд, ніби – чесний. Трохи пізніше, відправиться до первосвящеників, приведе до місця Ісусової ночівлі натовп озброєної храмової варти. І поцілує Його, щоб вказати – кого треба схопити. І почує у відповідь: “Друже, для чого ти прийшов?” (Мф. 26:50). Потім дізнається, що Ісуса засудили до смерті. У жаху поверне срібники, отримані за зраду. Але зрозумівши, що це вже нічого не змінить, покінчить життя самогубством.

Три роки водив його Ісус із Собою Палестиною. Три роки терпляче учив, наставляв, здійснював на його очах чудеса, і навіть самому дав дар чудотворіння. Три роки чекав, що в його серці проросте любов до людей і Бога, замість любові до грошей, що випалює душу. Казну апостольську довірив йому, щоб той навчився ставитися до грошей спокійно, без пожадання. І нічого з цього не вийшло. Утілений Бог не зміг відвернути нещасну людину від жадності, брехні, злодійства і зради. Три роки учнівства в Ісуса пройшли марно. Любов до грошей перемогла, вибір був зроблений на користь срібла. І всі наступні його метання з одного боку в другий з киданням грошей під ноги храмовому духовенству, із запізнілим розкаянням і самогубством вже нічого не змінили.

Мабуть, є в духовному житті людини якась страшна межа, за якою “зворотний хід” стає вже неможливим. Точка неповернення, після якої ти сам себе вже не зможеш простити, навіть якщо Бог продовжує називати тебе Своїм другом. Стан, коли ти начебто ще живий, а насправді – вже помер, хоча продовжуєш ще ходити, розмовляти, робити щось.

Адже починалося-то усе з дурниць. Ну, подумаєш – узяв трішки грошей зі скрині, приховав у надійному місці. Потім ще взяв. І ще. По трохи ж. Нікому не в збиток. День за днем, раз по раз крав потроху, збирав собі капіталець на чорний день. А потім раптом – раз! І зрадив Учителя на смерть. Як вийшло? Чому? А от так, друже…. Так воно і буває, що тепер дивуватися. Крапля по краплі і камінь точить, не те, що душу людську.

Кожен з нас грішить, хто більше, хто менше. І ніхто не знає, де вона – та сама межа, за якою вже не буде шляху назад, а попереду – одна лише суцільна чорна яма, з якої вже не вибратися. Який з “маленьких” гріхів, що стали вже звичними, може виявитися останньою соломинкою, що ламає твоє життя безповоротно?

Напевно, лише один тут вихід – бачити таку соломинку в кожному гріху, який збираєшся скоїти усвідомлено. І ухилятися від неї щосили, у жодному разі не даючи їй – такій легкій і маленькій – впасти на вже зібрані тобою снопи “соломи”. Адже і Іуда не знав, який вкрадений зі скрині гріш виявиться для нього останнім.

Автор: Олександр Ткаченко

Усе по темі: Велика середа