Пекучий вогонь віри

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо

Скорботні, але і – світлі дні Страсної седмиці. Розкриваю Євангеліє – і, у котрий раз, обпалює 17-й розділ Євангелія від Іоанна, той, де Христос безпосередньо звертається до Бога-Отця, слова якого ще іноді називають молитвою «первосвященика Христа».

«Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа.

Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє.

Я за них благаю, – не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої. І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них.

І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине». (Ін. 17:3,6,9,10,22)

Відчайдушні, наполегливі, палкі слова любові, слова справжньої єдності: Я в Тобі, Ти в Мені, Ми – в них, вони – в Нас, разом, міцно, назавжди!.. Любов, саме її живе осереддя.

Попереду – ніч, піт як кров, самотність, зрада, смолоскипи в саду, наруга, хрест, нестерпна мука залишення Богом, смерть в усьому її земному неподобстві і голизні… але зараз – слова любові, єдині, що повідомляють сенс і всьому цьому майбутньому жаху, і неймовірній таємниці Воскресіння, і існування Церкви від перших її днів і понині.

От що таке християнство: це реальний зв’язок тих, хто любить Бога з Отцем, через Христа Духом Святим, і один з одним у Богові. Реальний особистий зв’язок, існування в любові. Що таке без цього – православ’я? просто «релігія», більш менш приваблива, більш менш правдоподібна, більш менш «задовольняюча духовні потреби». От що найстрашніше: залишитися в релігії – але без Христа. Адже Його колись розіп’яли «надрелігійні» люди. Заради того, щоб не чіпати обряди, канони, передання і засади своєї релігії, в якій їм так добре і звично, так «правильно» жилося, вони і відкинули і убили Того Єдиного, без якого порожній великий Соломонів храм, даремні молитви, обмивання і жертвопринесення, безглузді рядки Тори.

От від чого найсильніше стискується серце в дні Страсної седмиці: як часто ми подібні до тих самих древніх фарисеїв, яких звично тавруємо! От яким головним гріхом, як молотком, що забиває цвяхи, розпинаємо сьогодні Христа – відсутністю любові до Христа, живого і нелицемірного зв’язку з Ним, байдужістю до Нього. Є в нас наша релігія, наша опора, наша гарантія спасіння – а Сам Ти не особливо-то нам і потрібен.

Якщо в центрі немає Христа – чим наша релігія відрізняється від будь-якої іншої? Тим, що в нас ладан ароматніший, а ікони написані каночніше? Тим, що храми в нас самі благоліпні, що християнство має найбільший вплив на культуру та мораль країн і народів, що в нас найдетальніше розроблені уявлення про загробне життя? «Я в Отці і Отець у Мені, Ми прийдемо до вас і оселю у вас створимо» – де це «у нас»? У нашому серці. Саме там – початок Царства Божого, там нам призначена зустріч з Богом. І якщо це місце не приготоване до зустрічі – де Богові шукати нас? «Адаме, де ти?» – як часто Він шукає нас, а ми сховалися від Нього, укриттів-то в нас багато…

Голгофа – місце, де ми буваємо найбільш відкриті перед Богом, перед Богом, Який страждає. Місце, де особливо-то ніде сховатися, і ми стоїмо, неприкриті, освітлені світлом Його муки і Його любові. І євангельські рядки, що читаються на Страсному тижні, слова любові, як завжди, говорять не лише про Нього – про нас самих, жорстко викривають наше серце – але і зціляють теж.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Великий четвер