Перед світанком

Мабуть, з усіх євангельський подій, що пов’язані зі Страстями Христовими для мене найпронизливіша – історія з півнем, тобто зречення Петра. Кожного разу я уявляю себе на його місці. От, усе кінчено, знищені вщент надії і мрії, зло цього світу знову перемогло, і, здається, назавжди. Повна, здавалося б, світоглядна криза, у душі все перевернулося – і на цьому фоні прокидається звичайна людська обережність.

Звичайний розум, здоровий глузд, холодний розрахунок. Той, хто ще зовсім нещодавно готовий був радісно померти за Христа, раптом починає “мислити тверезо” – і у відповідь на звинувачення пильної служниці (ох, знайомий нам цей людський тип!) каже, що не знає Цього Чоловіка. Причому не просто: “Ой, ну відстань, ну чого ти прив’язалася?” – Петро, як прямо сказано в євангельському тексті, присягається і божиться. “Тоді він почав божитися й клястися, що не знає Цього Чоловіка” (Мф. 26:74).

Ці слова, “божитися й клястися“, настільки затерті часом, що сьогодні майже не помічаються. Але для юдеїв, сучасників Христових, це було дуже серйозно – присягнутися Ім’ям Божим. Адже Петро не лише заявив, що незнайомий з Христом – він Бога собі у свідки закликав. Якщо подумати, це ж цілковите безумство: він просить Бога-Отця підтвердити, що не знає Його Сина, не має з Ним нічого спільного! І, цілком можливо, згадує при цьому слова Христові: “Филип сказав Йому: Господи, покажи нам Отця, і нам вистачить. Ісус сказав йому: стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе? Хто бачив Мене, той і Отця бачив; як же ти говориш: покажи нам Отця? Хіба ти не віриш, що Я в Отці і Отець у Мені? Слова, які Я кажу, не від Себе кажу; Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла” (Ін. 14:8-10). Через те Петро, почувши передбаченого півня, гірко заплакав. Виходить, що зрадив він не лише Сина.

Але в його сльозах – зерно надії. Так, у душі все догори ногами, так, не збулися мрії – але любов-то до Ісуса нікуди не поділася. У цьому, до речі, на мій погляд, ще одна відмінність Петра від Іуди – той втратив не лише віру в Божественне походження Спасителя, але і просту людську любов до Нього (і тому його розкаяння кінчилося не покаянням, а самогубством).

Нам, звичайно, легше, ніж Петру. Ми прекрасно знаємо, чим усе закінчиться, знаємо, що за Розп’яттям буде Воскресіння. На жаль, це знання часто нівелює для нас трагедію хресної смерті. Взагалі, дуже по-людськи: ну, раз усе в результаті вийшло добре, навіщо зациклюватися на подробицях? Тільки от рани на руках і ногах Христових нікуди не поділися (у чому, до речі, зміг переконатися апостол Фома). Радість Воскресіння не закреслює, не відміняє трагедію П’ятниці. Вірніше, так: не закреслює, а долає. Ми часто цитуємо апостола Павла: “Коли ж ми померли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним” (Рим. 6:8) – але акцентуємося більше на останніх словах. Дні ж Страстного тижня допомагають нам зрозуміти, що не лише життя, але і смерть ми повинні розділити з Христом.

Автор: Віталій Каплан

Усе по темі: Великий четвер