На хресті ти невдаха

Розп’яття, Євграф Сорокін

Хрест не лише несуть, на ньому перебувають

У дні Великого посту багато лунає слів про хрест, і в проповідях, і в розмовах.

Тільки найбільше – про хрест, який несуть. Про хрест труднощів нашого життя, хвороб, скорботи, життєвих невдач, який ми упокорено приймаємо і несемо услід за Христом.

Але ж хрест – не лише той, який несуть. Хрест – ще і той, і понад усе той, на якому ПЕРЕБУВАЮТЬ. Висять розіпнутими.

І от про цей хрест говорити найважче. Тим більше, що мова про перебування на хресті зрозуміла не просто «усім добрим людям», які готові сприйняти думку про свої особисті болячки і проблеми як про хрест, – вона зрозуміла тільки християнам. Тим, хто знає Христа і йде за Ним з нинішнього тимчасового життя – у життя справжнє і вічне.

На хресті ти – невдаха

У святителя Димитрія Ростовського є слова: «І Самому Господові нашому Ісусові Христу Хрест є і похвала, і слава, бо Він не стільки прославився, творячи багато див, просвічуючи сліпих, зціляючи кульгавих, очищаючи прокажених, наставляючи розслаблених і воскрешаючи мертвих, скільки прославився, зазнаючи Хрест. Недаремно Златоуст називає святий Хрест славою Сина Божого, кажучи: «Хрест – слава Синові, як і Отцю слава Син. Славиться Отець у Синові Своєму, славиться і Син через Хрест Свій».

Зазнаючи хрест…

Що ж у цьому – слава?

Власне кажучи, ніяка.

Суцільне позорище.

Кажуть: «На людях і смерть красна», але хрест якраз і відкидає цю саму «красу», відторгає її від себе по самій природі своїй.

Коли ти дійсно на хресті – ти для світу ніхто, нікчема з нікчем, ніяк не герой, не переможець, але слабак, невдаха, ти не виправдав свого покликання, ти знецінив свої ж ідеали, що проповідував, не виконав свою місію, те, про що ти віщав як про спасіння, обернулося, у твоїй же особі, невдачею, слабкістю, незрозумілою річчю.

Закон був даний Богом, щоб людина пізнала свою неміч

Одного разу про це ж говорив апостол Павло. Він звертався до християнської общини в Галатії – області, яка знаходилася на місці сучасної Туреччини (у східній Фрігії, Кападокії і центральної Анатолії). Жителі Галатії, нащадки східних кельтів (галлів), що з’явилися в тих місцях в 281 році до нашої ери в результаті великого переселення народів, відрізнялися войовничістю, а також суворістю і простотою устоїв.

Такі народи зазвичай бувають глухі до компромісів, їх віра відрізняється прямотою і однозначністю, і недивно, що саме серед галатів виникла суперечка: чи приймати християнам закон Мойсеїв чи ні, чи треба їм проходити обрізання і строго дотримувати всі старозавітні заповіді, і якщо ні, то чи не буде така зневага законом не стільки прийняттям свободи в Христі, скільки потуранням гріховним людським слабостям?

Павло (який побував у галатів під час своєї так званої «другої апостольської подорожі») нагадує місцевим християнам, що як би не намагалася виконати людина встановлення закону Мойсеєвого, вона ніколи в цьому не досягне успіху, бо і сам-то закон даний Богом швидше не для того, щоб людина його виконала і перебувала від цього в гордому задоволенні, скільки для того, щоб людина, намагаючись виконати все наказане, упокорилася перед Богом і пізнала свою неміч, неможливість силами своїх природних чеснот хоч якось наблизитися до Бога.

Що Бог Сам у Своєму Сині Ісусі наблизився до нас грішних, що він сам, Павло, був з фарисеїв фарисей і силкувався виконати всі заповіді, але пізнав, що ніхто не може спасти себе сам, а спасає нас тільки Спаситель, і не за заслугами нашими, а через Свою любов і милість до нас, і ми повинні це прийняти як безкорисливий дар від Нього, що людина може спасатися не стільки справами і «заслугами», скільки вірою в Христа.

Так от, Павло, звертаючись до галатів, сказав:

«А я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, Яким для мене світ розп’ятий i я для світу» (Гал. 6:14).

Розп’яття, Бартоломео Мурільйо

Розіпнутий мій світ…

Мій світ – мої уявлення про те, що правильно, що неправильно, що личить, що не личить, що я повинен, чого я не повинен, оглядка на думку оточення, спроба «зберегти обличчя», і все таке інше.

Розіпнутий і мій світ, тобто моя звична система уявлень про життя, і я розіпнутий.

Що означає – розіпнутий?

А просто от що: коли висиш на хресті, прибитий за руки і ноги, то не можеш нікуди сіпнутися. Не можеш чогось змінити, на щось вплинути.

І вимушений здохнути, якось убити сам себе в нападі відторгнення самого себе. Як? Не знаю. Спеціалісти із історії Японії, наприклад, розповідають, що в кодексі самурая, в якому головне, – не «втратити обличчя», є припис: не можеш боротися – самовбийся, відкуси собі язик і захлинися своєю кров’ю.

Чи змиритися і прийняти все те, що з тобою відбувається і від тебе, від твого самозвеличення, вже не залежить.

Довіритися ІНШОМУ.

Довіритися Христу.

І не в силі і переможності, не у фарисейській самовпевненості: «Я виконую усі заповіді, пощу, молюся і говію!» – а в немочі.

Це дуже важко.

Не ти спасаєшся, але в тебе є Спаситель

Міркування сучасних психологів про «пониження самооцінки» і «вихід із зони комфорту» до цього відношення має мало.

Тут віра в Христа, любов до Христа потрібні.

Довіра – саме Йому, живому. А не своєму «релігійному уявленню про нього».

Як це на практиці виглядає, кажете?

Та просто.

От приходить людина на сповідь (повторюю: мова про християн, тобто про церковних людей, стороннім усі ці нюанси можуть бути незрозумілими).

І у відчаї каже: «Я роблю усе, що можу. Усе, що належить! Але мій гріх знову і знову боре мене, я не можу спастися».

І коли кажу їй: «І нехай боре. У гріха така робота, бороти тебе. Ти згадай головне: не ти спасаєшся. Але в тебе є Спаситель», – хтось розуміє, чує. А хтось хитає головою, мукає як бик, не чує, не може погодитися.

Ось це і є – хрест. Не сіпнешся. Людина розіпнута світу, безсила, уразлива. Усе її самозвеличення обертається повним ніщо.

Як, якими словами її надихнути, зміцнити, підтримати?

Ти Сам, Творець слів, можеш тут допомогти.

На Тебе вся і надія.

Робити справи Христові, справи спасіння? Так. Потрібно.

Бо – любов і совість, інакше ніяк.

Але зводити своє власне спасіння в залежність від цих справ. Не просто самовпевнено. Неправильно це якось.

Інакше навіщо б нам був Той, Хто Сам висів на хресті.

Хто першим воскрес – і нас кличе за Собою.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Велика п’ятниця