Чому Церква викликає страх у людей

Господь не встановлював армійської дисципліни

Мені дуже подобається, що Господь не встановлював серед учнів армійської дисципліни. Він не давав їм формальних вказівок, як поводитися з Ним, не казав: «Розмовляйте зі Мною так-то і так-то! І прошу вас, жодних необдуманих слів!» Навпаки, Він надавав учням можливість говорити те, що вони дійсно думали. Бути самими собою.

Адже для Господа всі святі апостоли були дітьми – поки що безрозсудними. І звичайно, іноді Він робив їм зауваження. Наприклад, після того, як учні хотіли призвати вогонь з неба на самарянське селище, де їм відмовили переночувати (Лк. 9:53-54), Господь заборонив їм зі словами: «Не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати» (Лк. 9:55-56).

Таким чином Ісус дав зрозуміти учням, що вони доки не знають Його Духа, Його упокорювання і любові. Але все це Він сказав їм після того, як вислухав. Так, Господь зробив учням зауваження – але тільки коли вони самі відкрито поділилися з Ним своїми думками. От що прекрасно! Ісус Христос, Бог Господь, не викликав страху.

Чому люди так часто бояться Церкви?

Чому ж сьогодні люди так часто бояться Церкви? Чому і я, і ти викликаємо в них цей страх? Чому ті, хто уподібнився тут, на землі, упокореному Христу своїм авторитетом, впливом і владою, часто викликають трепет і жах? Адже Сам Господь не викликав жодного страху учнів, які знаходилися поряд з Ним. Пам’ятаєте, як у Галілеї апостоли Філіп і Андрій у великій простоті говорили Христу про нестачу їжі для усіх присутніх?

«На двісті динаріїв не вистачить хліба, щоб кожний з них хоч трохи одержав… Тут є один юнак, який має п’ять хлібів ячмінних і дві рибини; але що то на таку безліч?» (Ін. 6:7,9). Дивіться, як просто і невимушено вони розмовляють з Христом. Чи тоді, у Самарії: «Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив?» (Лк. 9:54).

Кожен з учнів ніби казав про себе: «Так, я такий. Поки ще зовсім безрозсудний. Але – безрозсудний у Господі. І, безрозсудний, розмовляю з моїм Господом. І мій Господь любить мене таким, яким я є».

От що таке справжня Церква. І така Церква мені подобається. І тобі, знаю, подобається така Церква. Тому я – твій духівник, а ти – моє чадо. Значить, якщо тобі подобається така Церква, ходи до неї. Що ж це за церква? Та поряд з твоїм домівкою. Деякі чада кажуть мені: «Отче, я прийду в храм, коли ви там служитимете». Але ж не я – ваша мета. Як звершується Літургія в церкві поряд з твоєю домівкою, так само вона звершується і поряд з моїм, де служу я. Не треба чекати якихось дивовижних змін поряд із собою. Вони стануться всередині тебе.

Не джерело страху, паніки чи погроз

Так ти навчишся бачити Бога. Бога, Який хоче, щоб ти зробив крок до Нього – нехай маленький, нехай на одну сходинку. Він дасть тобі сил на інші кроки, не турбуйся. Люби Його, Він не страшний. Господь – не джерело страху, паніки чи погроз. Він – милосердя, упокорювання і любов. Істина і поблажливість. Але Він строгий. Ти зрозумієш усе це сам. Це розуміє і більшість тих, хто прийшов до покаяння. «Як я міг жити в такому мороці? Моє життя тепер має стати подвигом!» Зазвичай я запитую при цьому:

– Добре. Значить, тепер ти усвідомив, що раніше жив у мороці?

– Так, звичайно! У жахливому мороці, у непроглядній пітьмі. І тепер хочу трудитися!

– Добре. Значить, зараз я тобі не потрібен. Чому? Бо ти сам усе зрозумів і сказав. Ти визнав, що твоє життя було суцільним мороком. Значить, сталося просвітлення.

Так, от як це буває. Коли Бог просвітить тебе, ти сам побачиш, в якому мороці жив раніше. І, отримавши від Нього це просвітлення, сам попрямуєш вперед, до подвигу, і подвиг буде тобі в радість. Ти працюватимеш і боротимешся з величезним бажанням, мріючи досягти ще більшого. Як один чоловік нещодавно запитав мене:

– Коли ти знову виступатимеш, щоб я міг прийти тебе послухати?

– Виступів більше не буде, тільки ось ці передачі по радіо, – сказав я.

– А де ще можна послухати твої бесіди? Яку книгу мені прочитати?

– «Церква Пірея» (радіостанція Пірейської митрополії. – Прим. переклад.) постійно передає бесіди.

– Так, я слухаю, часто слухаю.

От як це відбувається. Коли душа починає палати і вогонь не гасне – це і є ревнощі по Богові, Божественне натхнення. Але щоб воно з’явилося, треба побачити Бога саме таким. Побачити, що Він – Бог любові, милосердя, упокорювання і поблажливості.

Душі притягає любов. От у чому справа. Це не якийсь психологічний прийом, який використовується, щоб видимою добротою спочатку розташувати до себе людину, а потім знищити її. Спочатку спілкуєшся з нею м’яко, ласкаво – але тільки для того, щоб потім застосувати жорсткий тон, підпорядкувати собі. Це не те. Бог – завжди любов, завжди поблажливість. І спочатку, і потім – завжди.

Ви відчули в серці щось нове

Скільки людей з тих, хто ніколи раніше не постив, тепер дотримують усі пости, ходять до церкви, сповідуються! І багато хто з вас розповідає, що змогли побороти в собі ту чи іншу пристрасть, перемогли той чи інший недолік, виправилися, узяли себе в руки. Повернулися в сім’ю, зберегли шлюб, не розлучилися. Чому? Бо в якийсь момент ви відчули в серці щось нове, світле і прекрасне, те, що змінило все ваше життя. І тоді ви сказали своїй дружині: «Давай знову будемо разом. Я знову хочу жити з тобою, любити тебе». Ви сказали так, хоча до цього думали зовсім інакше. Але несподівано сталося просвітлення – як буває, коли дізнаєшся істинного Бога.

Бог – один. Але люди створюють безліч Його ідолів. І я теж можу здійснювати таку помилку – створюючи «свого» бога і надаючи йому того вигляду, який мене влаштовує.

Це може бути грізний, караючий бог, яким я усіх залякую, або ж навпаки – я кажу: «Бог дозволяє усе. Нічого не станеться, якщо ви почнете робити усе, що заманеться. Не треба бентежитися! Палиш? Пали собі на здоров’я! Бог нічого тобі не зробить. Живеш у розпусті? Нічого страшного. Адже Бог є любов».

Мова не про те, щоб кожен з нас формував таким чином «свого» бога.

Мова про те, щоб знайти Того Бога, Який являється нам у Священному Писанні, – Господа нашого Ісуса Христа, Який ходив по землі, святого, безгрішного і милостивого. Строгого – але розсудливого. Господь знав, коли сказати строго, а коли – «Прощаються гріхи її численні за те, що вона полюбила багато» (Лк. 7:47). Він сказав так про грішну жінку, бо вона явила велику любов до Нього – любов, яка покриває все. Ця жінка з болем і сльозами покаялася, а Господь побачив її душу.

Як це прекрасно!

Не зводити свої проблеми в церковний канон

Прекрасна така Церква. І так само слід жити удома, у такій же атмосфері – у себе в сім’ї. Нехай ваші діти, дивлячись вам в очі, бачать у них прекрасного Бога. Адже по нашому погляду видно, в якого Бога ми віруємо. У Того, Хто жив у Назареті і ходив по Галілеї і Єрусалиму; у Бога доступного, благого і упокореного, Який привертав до Себе людей. Або ж у «Бога», який відповідає твоїм уявленням, в якого тобі зручно вірити, бо подобається мучити себе і, отже, інших.

Краще не треба! Залиш ці муки для себе. А ще краще – просто забудь і ніколи не вимовляй цей вираз – «кара Церкви». Бо до Церкви ця кара не має жодного відношення. Вона – тільки в твоїх руках. Це ти строгий, а не Господь. Це твої погляди, твої амбіції, твоя поведінка. І твоє право так жити. І в мене є право – мати масу духовних проблем. Але зводити свої проблеми в церковний канон, надавати Церкві відтінок своєї «віри» і поширювати таку «віру» навколо себе – це вже великий гріх. Бог привів мене бути священиком; тебе – бути батьком, матір’ю, або шкільним учителем, викладачем, богословом, або ще кимсь.

І Він зробив так для того, щоб ми допомагали іншим людям. Вірно? Щоб ми своєю поведінкою показували Його Лице – Лице люблячого і милосердного Господа. «Так, але ж Господь ще і справедливий!» – скаже мені хтось. Так, справедливий.

Більше того, Бог – Сама справедливість. І тобі Він не доручає ухвалювати вироки.

Бо Церква – це не суд, а лікарня, місце, де люди отримують прощення, розраду і підтримку. А знаєте, що відбувається з людиною, яка відчуває підтримку і розраду? Вона починає плакати. Чому? Можу пояснити на одному прикладі.

Саме такі вчинки розчулюють людей

Якось на Афоні я попрямував в один монастир. Довго піднімався в гору, у мене із собою було багато речей, я спітнів і втомився. І коли нарешті я досяг монастиря, то просто обливався потом. Мене зустрів тамтешній чернець. Він підійшов до мене, потиснув мою пітну руку і міцно обійняв. І в цей момент я відчув, що він абсолютно не гребує мого жахливого запаху, хоча пітними були і руки, і шия. Ці обійми сильно зворушили мене.

Так, саме такі вчинки і розчулюють людей. Коли їх приймають в обійми з любов’ю, від щирого серця, а не метають громи і блискавки з криками. Так можна злякати, відштовхнути, але не торкнутися серця. Більше того: через тебе людина віддалиться від Бога, бо думатиме, що Бог – такий же, як ти. І виходить, що ти завдаєш душі іншої людини величезної шкоди. Тому будемо обережними.

І ти – той, хто так уважно мене зараз слухає, з готовністю киваючи: «Так-так, усе так, продовжуй, отче! Саме так зі мною поводяться…» – ти теж будь обережним! Адже я кажу все це не для того, щоб звинуватити або, навпаки, виправдати когось, або самому здатися добрим і хорошим. Просто, якщо ти слухаєш мої слова, то скажи про себе: «От як! Ну, а я маю старатися. Намагатися бути більш суворим стосовно себе і перестати постійно себе виправдовувати. Так, Церква любить мене і таким, але я старатимуся і не заспокоюся у своєму нинішньому стані».

Не зловживати і не розслаблятися

Господь каже кожному з нас: «Дитя Моє, Я прощаю тебе. І прощатиму тебе і далі – Я, Який заповідав вам прощати один одного до сімдесяти разів по сім». – «Спасибі, Господи, – скажеш ти у відповідь. – Ти даруєш нам велику розраду і надію. Але я не зловживатиму Твоєю обіцянкою і не розслаблятимуся. Навпаки, я спиратимуся на Твої слова з тим, щоб виправляючись, було легше прагнути увись».

Деякі люблять повторювати: «Церква дозволяє три рази одружуватися». Правильно, але це не означає, що треба зловживати такою можливістю!

Церква дозволяє три шлюби по людській слабкості, коли люди не в змозі зберегти свій попередній шлюб через пристрасті, егоїзм, злість, ревнощі та інші недоліки.

А коли людина спирається на цей дозвіл, то тим самим показує свою неповноцінність, кажучи неначе: «Я не скористалася ні першою можливістю, щоб пробудитися, ні другою. Але в мене третя!» Адже мета – саме пробудження і виправлення. Для цього не потрібен навіть другий шлюб. Достатньо одного першого.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)