Християни другої свіжості

“Християнство – це коли ти робиш добро і тобі від цього погано”. Таку містку формулу сучасного християнського самовідчуття вивела одна людина, яка хрестилася за часів Перебудови, і все своє наступне життя провела в Церкві. Я почув цю формулу одного разу у випадковій розмові, і раптом із жахом зрозумів, що це адже і про мене.

Так само я проживаю і мислю своє християнство, от тільки ніколи не додумував усе це до такої точності. І багато моїх близьких-християн, яких я знаю вже не один десяток років, теж могли б підписатися під цим невеселим визнанням.

Сумні погляди, обличчя, якесь сором’язливе небажання говорити про духовне життя, про Христа і Писання в дружньому колі і пожвавлення, лише коли мова заходить про щось, що не пов’язане безпосередньо з нашим християнством – про мистецтво, спорт, про дітей, про те, як хто відпочив цього літа. І все це, помітьте, відбувається з людьми щиро віруючими в Бога, які  вважають себе християнами. Таке відчуття, ніби всі вже зрозуміли, що десь збилися з курсу і замість жаданої тихої Христової гавані пливемо тепер незрозуміло куди, але дружно робимо вигляд, ніби нічого не сталося. От тільки це саме, як і будь-який біль, – проривається назовні, розбурхує совість, не дає остаточно заспокоїтися в цьому поганому сні.

Я довго думав, чому ж так вийшло, чому радість мого первинного навернення до Бога з роками перетворилася на таке от сумне існування, яке інакше як очікуванням смерті ніяк не назвеш. І гаразд би якщо це очікування було радісним, як в апостола Павла. Але ж замість радості навіть не страх – повна безнадійність і упевненість у власній погибелі, лише трохи розбавлена боязкою надією на те, що Бог з якихось невідомих мені причин все ж спасе мене не дивлячись ні на що.

От з такого сумного стану я і спробував певний час тому поміркувати про нього і розібратися в його причинах. І дійшов певних висновків, якими хотів би зараз поділитися. У жодному разі не претендую тут на якісь узагальнення. Усе, про що піде мова, – виключно мій особистий досвід і мій погляд. Але це погляд на проблему, яка, ймовірно, стосується багатьох і суть якої можна звести до наступного питання: чому сучасні християни нерідко так не люблять себе?

Я до Тебе з рюкзаком, Господи!

Чи може християнин любити себе? Здавалося б, безглузде питання. Не лише може, але – повинен, покликаний і зобов’язаний словами Священного Писання: “Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф.22:39). Тобто міра ставлення до ближнього найбезпосереднішим чином визначається в Біблії нашим ставленням до себе. І якщо ти не любиш навіть себе, як же тоді зможеш полюбити інших людей і Бога? Навчися правильному ставленню до себе, тоді зрозумієш, як правильно ставитися до ближнього.

Здавалося б очевидні речі, але… Любити себе багато сучасних християн не вміють і навіть не хочуть. Зазвичай, це дивне небажання пояснюється словами Христовими: “Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною” (Мф. 16:24). Дійсно, при поверхневому прочитанні може здатися, ніби слова про відкидання себе – це певний синонім нелюбові до себе. Але заради чого Господь закликає учнів до такого відкидання себе? Заради спасіння! Заради вищого блага, до якого тільки може прагнути людина в нинішньому її стані. Значить, тут мова йде зовсім не про нелюбов до себе, а як раз навпаки – про максимальний прояв цієї любові, про жалість до себе, турботу про свою долю. Адже неможливо відправитися в далекий похід з рюкзаком, набитим всякою нісенітницею, яка непотрібна в такій подорожі. Ми обтяжили себе занадто багатьма прихильностями і знемагаємо під їх тягарем, а скинути ніяк не наважуємося, вважаючи їх чимось цінним і важливим. Саме тому Ісус закликає нас такими словами, наповненими співчуттям і жалістю до людей, які змучили себе непосильним тягарем: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий” (Мф. 11:28-30).

От про що йде мова в словах про відкидання себе – про те, щоб скинути з себе обтяжливий тягар власних пристрастей і гріхів, і узяти на себе легкий тягар слідування за Господом, Який пропонує нам це, тому що любить нас. Так чи можемо, чи сміємо ми не любити себе, коли нас любить Христос?

На жаль, і сміємо, і можемо. Більше того – при цьому ще і утішаємо себе дивними думками, ніби така наша нелюбов до себе угодна Богові, бо ми начебто як “за заповіддю зрікаємося себе”.

Насправді ми перебуваємо в звичайному смутку, що виникає на тому місці в нашій душі, де мав би запанувати Господь.

Пристрасті свої начебто як відкинули, а за Христом так і не пішли. І не залишилося в нас ні старих сумнівних радощів, ні нової Христової втіхи. Одна порожнеча і нудьга, що переходить у смертну тугу. Молитву не полюбили, читання Біблії не полюбили, богослужіння в храмі не полюбили. Тягнемо все це роками як якийсь обтяжливий обов’язок, робимо добрі справи, від яких нам погано. Адже і читання, і молитва, і служби в Церкві – усе це не що інше, як різні форми богоспілкування, яке нас так обтяжує. От і виходить, що ми і себе розлюбили, і Бога не навчилися любити…

А поряд зі смутком обов’язково бродить лінь. Озирнутися не встигнеш, як от уже – залишені і молитви, і читання, і церковні служби. Ну, адже лінь робити те, що не приносить радості. Раз пропустив, другий. Ніби як спочатку совість трохи покусує, ніби, недобре як, підіймайся, йди. А ти і втретє не пішов у храм, не встав увечері на молитву. Потім у четвертий. І совість потихеньку стала звучати все тихіше і тихіше: сенс хвилювати людину, якій це не треба зовсім. А на місце молитви і читання Біблії прийшли перегляди кіно і нескінченні переписування в соціальних мережах з іншими, такими ж загубленими, християнами, які розлюбили себе і Бога.

Поганий, дуже поганий!

Нещодавно в розмові старий мій друг, будучи в смутку, вимовив ще одну формулу “християнської нелюбові до себе”, яку і я сам багато разів вимовляв раніше, і від інших чув неодноразово. Але тут раптом якось різонула вона слух настільки, що захотілося розібратися – про що вона. А сказав мій друг буквально наступне:

– Так, я, звичайно, розумію, що я поганий християнин, але усе ж…

Ось тут у мене і стався когнітивний дисонанс. Кажу йому:

– Стій, як це? Що означає – поганий християнин? Це ж протиріччя якесь. Людина просто – або християнин, або ні, вона або живе за заповідями, або порушує їх. От ти, наприклад, крадеш?

– Ні.

– Хабарі береш?

– Ні.

– Пиячиш, зраджуєш дружині?

– Та ні ж, звичайно.

– Тобто нічого з “гріхів до смерті”, як їх називав апостол Павло, ти не робиш, отже, можеш наслідувати Царство Боже. Навіщо ж ти так себе називаєш?

Друг подумав:

– Але я знаю, що в мені є і гордість, і марнославство, і сріблолюбство.

– Так, – кажу, – стоп! Це все не гріхи, а страсті, вони в тій чи іншій мірі діють у кожній людині, включаючи найбільших подвижників. І вони теж бачили їх у собі, і каялися в них до самої смерті. Що ж, по-твоєму, вони теж погані християни?

Коротше, розмова в нас відбулася тоді важлива, змістовна. І от що я з неї для себе виніс. Сучасний християнин частенько навіть на рівні понять не уявляє, у чому різниця між гріхами до смерті, гріхами не до смерті, уявними гріхами і страстями. Усе це змішано в якусь моторошну кашу, і в результаті людина перестає бачити різницю, скажімо, між вбивством і прихильністю до смачної їжі, між подружньою зрадою і необережно сказаним недобрим словом. У результаті хороша, добра людина, яка живе згідно із законом Божим, відчуває себе нерозкаяним грішником, позбавленим спасіння. І, звичайно ж, не любить себе, та і за що тут себе можна любити? Ну а далі відбуваються ще сумніші речі.

Нелюбов до себе завжди вимагає якоїсь компенсації, тому одні заливають її спиртним, інші – неприборканою тягою до холодильника в будь-який час доби, треті підсаджуються на соціальні мережі. З такого помилкового самовідчуття людина потихеньку, крок за кроком може прийти і до справжніх смертних гріхів, що змінюють саме єство людини, її душу і тіло, відсікають від Бога, несуть смерть і погибель. Логіка тут досить проста: якщо я, і не скоюючи смертних гріхів, живу в передчутті вічної загибелі, а не воскресіння мертвих і життя майбутнього віку, якщо вічні блаженства мені вже недоступні, то вже хоч би гріховних насолод спробую скуштувати, адже все одно пропадати. Чи треба говорити, що подібні думки вселяє людині все та ж древня істота, що колись нашіптувала в райському саду пораду з’їсти заборонений плід. Так нелюбов до себе, помножена на незнання, може позбавити людину спілкування з Богом і привести її до спілкування з дияволом.

Я, ніби, митар

Як же навчитися любити себе по-християнськи? Починати справи любові до себе слід, на мій погляд, з найкатегоричної відмови від безглуздого формулювання “я поганий християнин”. Підступні слова, що мають вигляд упокореного благочестя, насправді лише ще більш розслабляють і закріплюють нас у цій “поганості”. І навіть доставляють певне “упокорене задоволення”, ніби, не живу як слід, бачу це і жахаюся побаченим. Значить, не зовсім ще я пропаща людина. Ніби – митар, який б’є себе в груди. Покаявся так у храмі душі своєї, та і вийшов геть виправданим. Щоб і далі заповнювати своє серце обжерливістю, пияцтвом і турботами житейськими. До наступного такого “покаяння”.

Пора вже кінчати з такою “аскетикою”, припиняти бути “поганими християнами” і ставати просто – християнами. Які люблять себе і тому живуть за заповідями, шанують свого Бога в молитвах, щодня читають Його Божественне слово. Бо неможливо угамувати спрагу, бігаючи від води, неможливо насититися, відмовляючись приймати їжу.

Ми – улюблені творіння Божі, і ми не сміємо ганьбити себе хоча б через те, що це буде хула на нашого Творця. Так, ми пошкоджені гріхом. Багато що в нас спотворене злом, іноді до невпізнання. Але чи можна відкидати картину великого художника лише тому, що на ній місцями потемніли фарби від потворного поводження з полотном? Ми – шедевр Божий, ми – вінець Його творіння, у нас Він вклав Свій дивний образ як основу нашого буття. І що з того, якщо на цю основу наліпилося багато всякої погані, яку ми притягнули в себе гріховними звичками? Образ Божий святий у нас завжди, наскільки б не був він зіпсований нашим неправедним життям. І ми покликані завжди любити його, як нерукотворну ікону нашого Творця. А гріховну погань нещадно зчищати з себе зміною свого життя.

Людині властиво любити себе, це нормальне наше ставлення до отриманого Божого дару – до своєї душі, тіла, до своїх здібностей і талантів. А от гріх, який руйнує і вбиває цей дар, слід ненавидіти, як це робив Христос. Але при цьому все одно продовжувати любити себе, незважаючи на всі свої гріховні руйнування. Згідно заповіді до ближнього треба ставитися як до самого себе, а значить, і себе теж треба любити, примушувати себе до цієї любові, навіть якщо бачиш у собі певні гріховні слабкості і недосконалість.

Євангельський образ Ісуса Христа – норма нашої людяності. І коли ми відхиляємося у своїй поведінці від цієї норми, ми поступаємо всупереч власній природі, мучимо її, приносимо самим собі страждання. Тому любов до себе – це, передусім, дотримання заповідей, що уподібнюють нас Христу.

Я сам довгий час вважав себе “поганим християнином”, жив безладно, і потихеньку розгубив радість буття, завалив гріхами ті дари, які Господь дав мені в хрещенні. Я розлюбив себе і тішився наївними і лукавими думками про “самоприниження і упокорювання”, нічого не міняючи у своєму житті. Але ж життя-то одне. І витратити його цілком на цей поганий морок мені зовсім не хочеться. Зараз я наново вчуся жити за Євангелієм. Виходить, прямо скажемо, не все. Але мене це не засмучує, бо я знову бачу, як Господь бере участь у моєму житті, я не вірю навіть, а твердо знаю тепер, що Він ніколи не відходив від мене, що Він завжди поруч з людиною і готовий прийти на допомогу до того, хто попросить Його про цю допомогу. І якщо перефразовувати афоризм, з якого я почав цю статтю, то для мене зараз християнство – це коли ти робиш добро, навіть коли тобі погано. Бо у творенні добра поряд із тобою завжди встає Христос.

Автор: Олександр Ткаченко

Усе по темі: “Чому ми не стаємо кращими?..