Про причастя немовлят, які кричать

Днями до причастя принесли того, хто найчастіше додає священикові, який стоїть на амвоні з Чашею в руках, неабияку кількість сивого волосся, – немовляти, яке кричить.

Це немовля було з тих, кого “немовлям” якось і не назвеш: приблизно дворічний міцний карапуз, який сидіти на ручках у тата, а тим більше лежати головою на правій руці категорично відмовлявся. Він люто волав “не буду!”, немов бачив у священикові ката, який підступає до нього з інструментами для катування, і, бризкаючи сльозами, розмахував руками і ногами так, що розгублена мама, яка прийшла на допомогу до тата не могла його втримати.

Врешті-решт, мама і тато, які вперше цього дня сповідувалися та причастилися самі, підносити своє чадо до Чаші ще раз не ризикнули. І я цьому був, чесно кажучи, радий – від вигляду дитини, яку скрутили, і якій крізь стислі зуби насильно втиснули-таки лжицю з краплею крові Христової, не те що не буває почуття задоволення від виконаного обов’язку, але і просто буває якось не по собі.

Є така установка: “Усе краще – дітям”. Причастити дитину, якими завгодно шляхами влити в неї заповітну речовину і вважати в цьому виконання свого християнського батьківського (бабусиного, хресного (-ої) і ін.) боргу – а там вже благодать Божа сама чарівно зробить дитині потрібне і корисне.

Так-так, мова тут піде саме про готовність людини (нехай навіть зовсім маленької) до причастя.

Є і така думка серед православних ригористів: опирається дитина причастю – значить, пора її на вичитку, не інакше як бісами одержима! Зовсім ні, вважати малорозумну дитину явним ярим ворогом Божим – дикість. Вона сама ще просто не готова до причастя. І не готова найчастіше саме тому, що не готові до зустрічі з Христом її батьки.

От воно, ключове слово – “з Христом”. Про те, що в Чаші – не чарівний засіб від хвороб і нещасть, казано-переказано. Але додам і ще щось важливе: саме по собі піднесення (та й підхід) до Чаші також не зробить людину автоматично християнином, не введе її саму по собі в коло учнів, які прилучаються до Христа на Тайній вечері. Бо перш ніж прийняти участь у тій вечері, учні зустріли Христа, вибрали Його як сенс свого життя, полюбили Його і йшли за Ним, пов’язуючи з Учителем конкретні месіанські сподівання.

Коротше кажучи, головна підготовка до зустрічі немовляти з Христом у таїнстві Причастя – це християнство його батьків. Їх участь у церковному житті, їх слідування Євангельським заповідям, їх молитва і участь у таїнствах, те ж саме регулярне причащання, нарешті.

(До речі: бувають і такі випадки, коли батьки начебто постійно ходять до церкви, але їхнє чадо все рівно зазнає страх або проявляє нервозність при поході в храм. Людський світ багатогранний, в якусь одну модель його не вмістити, і кожен такий випадок, звичайно, потрібно розглядати індивідуально в бесіді з досвідченим священиком).

Немовля отримує благодать Христову, що просвічує і преображає, передусім, через батьків. Це закон, встановлений Богом, а Він Своїх законів не порушує. Звичайно, якщо батьки зовсім вже нехристи (чи їх немає поруч), то Бог здатний влаштувати шляхи людини так, щоб вона все рівно зможе прийти в Його Царство, – але це все-таки швидше виключення, а Бог хоче від нас, щоб ми навчилися жити за правилами, які є законами Царства.

Усе це я хотів би, щоб почули не лише нецерковні батьки немовлят, але й усі, хто вважає себе чадом Церкви. Усі ми – ті, хто, стоячи в храмі на літургії, морщиться і хитає головою побачивши маму, яка тягне до амвона дитину, що чинить опір, не розуміючи, куди і навіщо її тягнуть, відчуваючи тільки, що насильно, і явно не вірячи напученням, що “батюшка солодку ягідку дасть” (і слава Богу, що не вірить).

Ми з вами багато що можемо зробити – наприклад, звернути увагу на своїх нецерковних рідних, близьких, друзів, які мають малих дітей, і допомогти їм розібратися, що до чого у вірі Христовій, що таке – причастя Його Тіла і Крові і навіщо воно. А також, що теж дуже важливе, ще раз спитати самих себе: а самі-то ми навіщо ходимо до причастя і чого саме від цього таїнства чекаємо (наприклад, у черговий раз канючити на сповіді: “ох, отче, тільки ревно попощу, правило вичитаю та причащуся – тут же сусідка з розмовами пристане, і відразу усю-то благодать втрачаю!…”).

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: “Чому ми не стаємо кращими?..