Пісні обличчя, перелякані очі, винуваті погляди – це православні?

Якщо добрих християн я можу згадати чимало, то веселих серед них не так вже і багато. Що означає – веселих? Життєрадісних! Людей, яким би подобалося жити.

Життєрадісний – людина, яка радіє життю, щаслива через те, що вона – жива, існує, дихає, ходить, просто – є. Адже це таке природне і, мабуть, саме нормальне з почуттів. Бути живим – дуже добре! Живому – усе добре!

Віруючій людині це має бути особливо близьким. Адже і Христос Свою місію в нашому світі визначив простою і мудрою фразою: “Я прийшов для того, щоб мали життя, і надто мали” (Ін.10:10). Хіба не логічно після цих слів чекати, що учень Христовий – це людина з надміром життєлюбності і радості, людина, якій подобається жити, яка закохана в життя, вдячна Богові за те, що вона – жива?  – Це хто пише такі слова? Ви що, у церкву не ходите? Погляньте навколо: пісні обличчя, перелякані очі, винуваті погляди – ви що, сюди всіх депресивних міста зібрали? Це вони – живі? Це вони життю радіють і закликають “Життя-подавця”? Перелякані, закомплексовані, які вічно бояться щось порушити, десь відступити, які лякаються навіть тіні, посмішки, які поспішають всякий раз на сповідь, як тільки з’їли пиріжок, подивилися з надією на тортик, які страшаться всього нового, ховаються від питань, від ризику, без якого життя прісне і нецікаве.

– Стривайте. Ми, православні, люди цілком пристойні, є серед нас і нормальні.

– Самі кажете.

– Я мав на увазі, що і відомі політики навертаються до віри, і артисти, спортсмени. Досить відомі особи – яскраві, неабиякі і творчі, а, крім того – громадяни і патріоти.

– Але ж погодьтеся: цих людей швидше терплять. В ідеалі, у міру занурення в церковну стихію вони повинні прийти до єдино правильного рішення: піти в монастир, відректися від усього світського, у тому числі і від того, від чого горять очі, що так подобається робити.

– Скажете теж.

– Хіба може православний спортсмен з безоглядним задоволенням і радістю робити те, чим він займається? Чи не гріховна його радість? Хіба в православного актора з часом не настає роздвоєння особистості, бо його професія просто терпима через деякі історично обумовлені обставини і місіонерську стратегію? Якщо у вченого чи бізнесмена оживають очі від азарту відкриття чи добре організованої справи, ви не засудите його? Чи не стане озиратися на всі боки православний, який дуже любить подорожувати, дізнаватися нове, освоювати незвичайні професії, приручати музичні інструменти, знімати фільми, зводити греблі, літати в космос? Що їм там робити в космосі? Адже потрібно Богові молитися, у гріхах каятися, а ви закликаєте радіти тлінному і скороминущому?

Є правда в цих словах. Кажу як священик. Свідчу. Депресивних людей немало серед парафіян. Причин цьому досить багато, і, на жаль, не завжди вони тільки особисті. Атмосфера сталого образу благочестя, стиль і канон поведінки православної людини, негласно прийнятий у церкві, призводять до несподіваних наслідків. Люди сильно змінюються. І не завжди, – чесно кажучи, – у кращій бік.

Був такий старовинний вираз – “знімати візерунки”, тобто копіювати певну манеру поведінки, спосіб реалізації себе в творчості, в управлінні, у вирішенні питань. Хлопчик “знімає візерунки” з батька, учителя, тренера. Дівчатка часто копіюють матерів і успішних подруг. Приходячи в церкву, ми теж несвідомо починаємо “знімати візерунки”. Але от питання: у кого ми вчимося? Хто наші вчителі?

Завжди з вдячністю згадую тих бабусь, які були моїми наставницями, коли я робив перші кроки в церкві. Я втікав з уроків, щоб допомогти переоблачити храм перед постом, прибратися перед святом. А вони розповідали мені про святих і старців, діставали з покритих мохом скринь останки церковних дореволюційних книг, і це була така подія – читати ці святі книги! Це були святі люди. Ми у великому боргу перед ними.

Іноді цих бабусь називають “білими хусточками”, які врятували церкву, адже саме вони, ці мужні жінки не дивлячись ні на що в роки гонінь продовжували ходити в церкву і своїми копійками не давали храмам занепасти і закритися.

Проте слід визнати простий і об’єктивний факт, що виникає з логіки розвитку культури: надлишок жіночого православ’я створив певний тип благочестя, що визрів і став непохитним саме в радянські роки.

Ви помічали, що чоловік, який починає ходити в церкву, якось непомітно стає більш жіночим? Деякі відпускають довге волосся, стають рихлими в тілі, а в характері – нерішучими, в’ялими, слізно-сентиментальними. Вони “знімають візерунки” з тих, хто поруч, приймаючи тип жіночого, навіть баб’ячого благочестя за єдино вірний шлях приєднання до церкви.

Упевнений, що до революції існував і чоловічий тип благочестя, формується він і зараз, у наш час, незважаючи на той тип благочестя, що вкоренився в церкві.

Мені здається, що цих типів благочестя, цілком законних і релігійно виправданих, могло бути і більше. Як нас дивує терпиме ставлення дореволюційного духовенства чи священиків з еміграції чи з других православних країн до паління. Священики палили, а подекуди палять і зараз. Я зовсім не закликаю відродити цей “старовинний” звичай – сам не палю і другим не раджу. Просто, зверніть увагу, яку трансформацію зазнало ставлення до паління за часів домінування жіночого православ’я.

Що ж, цей тип православного благочестя порочний, його слід засуджувати, забороняти і викривати? Навіщо така категоричність? Який тип благочестя породив у вас такі думки? Кожному – своє. Шляхів реалізації свого православного сповідання велика кількість, і кожен з цих шляхів – особистий, особливий, неповторний. Аби лише ми узгоджували життя своє зі Священним Писанням і, дуже важливо, – не брехали собі, підшукуючи учителів і вчення за своїми примхами, які б лестили слуху і виправдовували наші пристрасті.

Якщо вам підходить такий стиль жіночого благочестя, хто ж вам у цьому докорятиме? Якщо це відповідає вашому темпераменту, вихованню, якщо вам затишно і спокійно і – головне – хочеться жити, я буду радий за вас. Але пам’ятайте, будь ласка, пам’ятайте, що ваш стиль православного життя не єдиний, і не всім підходить “цей розмір”. Є люди, які в ньому задихаються, бо вони, наприклад, зовсім не мовчазні люди, замкнуті в собі, і зовсім не відчувають захоплень від читання акафістів. У них свій шлях, своя міра.

Як багато я зустрічав православних людей, які не люблять прокидатися вранці від вічної депресії, від постійного думання “у тебе немає підстав жити”. Ми не радіємо життю, а тягнемо “Своє православ’я” як бурлаки лямку.

Скільки народу православного регулярно впадає в безпробудне пияцтво, запої і загули – “в усі тяжкі”, бо міру свою так і не знайшли і ходять у чужому одязі. І велике щастя, якщо ви одного дня прокинетеся і зрозумієте: ніхто, виявляється, і не вимагає цю лямку життя тягнути, Господь від мене цього не хоче, і не треба тонути в горілці чи йти з церкви, щоб знайти таку жадану радість життя, вона тут – у церкві, у житті перед очима Божими. Ти тільки заспокойся, угамуйся, озирнися навколо і дозволь собі бути самим собою, таким, як Господь тебе задумав – святим, добрим і веселим.

Пам’ятаєте історію пророка-царя Давида? Хлопчик-пастушок приніс старшим братам обід у стан ізраїльського війська. З боку поля битви долітали несамовиті вигуки величезного Голіафа. Він викликав на бій хоч когось з цих коротунів, які чомусь вважали себе воїнами. Який день – нікого. Хлопчина з вузликом коржів запропонував царю, який зневірився, випустити його, – вже він знає, як з цими велетнями впоратися. А цар насамперед став одягати хлопчика у військові обладунки, стримуючи гіркий сміх, – такий він був забавний у цих шоломах і латах, ледве ходив.

Але ж це правильно – щоб воїн виходив на битву в обладунках, як же ще, як по-другому? Але Давид ці правила порушив, і, можливо, саме ця рішучість і зробила його Давидом. Далі ми знаємо: один спритний рух – політ каменю правильною траєкторією – попадання в найслабкіше місце велетня – у голову.

У кожного з нас – своя міра, свій стиль. Це зовсім не означає, що в кожного – своє православ’я. Не перекручуйте. Давайте слухати і читати уважно, усіма силами прагнучи зрозуміти співрозмовника.

Ті, хто своєю несамовитою критикою кривдить бабусь, і ті, хто вважає їх стиль порятунку єдино вірним, часто сперечаються в одному градусі категоричності.

З моїх слів можна зробити невірний висновок: ніби залишилося тільки сказати, що християнин має бути радісним життєлюбом, товариською, активною і заповзятливою людиною?

Це страшне слово “повинен”. У нас немає такого обов’язку, тому що в кожної людини свій ритм і стиль життя, унікальний і неповторний, який, не наказують ззовні, а знаходять самостійно шляхом проб і помилок. Просто стиль життя православної людини не може бути раз і назавжди уніфікований і наказаний кожному без виключень.

Не можна сказати: ось це – православний одяг, це православна музика, кіно, спорт, продукти, книги і по-другому бути не може. Це хто ж визначив? У кого раптом відкрився такий дар безпомилкових вироків?

Стилів життя віруючої людини може бути багато. Усі люди різні, і не може чотирнадцятирічний хлопчик покірливо сидіти поряд з мамою цілий день, слухаючи по третьому колу подячні молитви і акафісти.

А якщо поруч немає людини, з якої мені можна було б “знімати візерунки” за своїм розміром? Не бійтеся “знімати візерунки” із “зовнішніх” людей, навіть нецерковних і атеїстів, – серед них чимало порядних, і – хто знає? – можливо, і святих людей.

Православна людина може бути не лише ченцем і священиком, регентшею чи продавати в храмі свічки, але і політиком, спортсменом, успішним актором, якому подобається те, що він робить без усіляких докорів сумління.

Серед наших святих більшість – ченці і єпископи, але насправді, перед очима Божими наша земля породила стільки святих, що їх не вмістить жодний місяцеслів. Я думаю, що серед тих, хто має талант невтомного мандрівника; підприємця, який створює нові робочі місця; вченого, закоханого в науку; педагога, який учить дітей боксу чи футболу; професора, який заражає студентів азартом до читання і думки; актора, який утішає мільйони людей своєю грою, є справжні святі.

Бо свята людина – це, передусім, людина вдячна, а найочевидніша ознака вдячного серця – це коли вам дуже подобається жити.

Адже Господь для того і створив нас, щоб ми жили і отримували від цього радість. Живим – усе добре! Бути – це добре! Жити – добре! І що ми можемо Богові віддати за цей дар? Та Він нічого і не вимагає, аби лише ми жили і не вбивали в собі гріхами і дурістю цей радісний захват і жадання життя.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)