Чому ми не святі?

Чому вірні не живуть свято? Хочеться, щоб життя православних було безперечним прикладом і ідеалом для оточення – а часто буває зовсім навпаки. Чому так відбувається, як розбудити свою совість, чи можна розбудити совість оточення – про це розповідає священик Сергій Круглов.

Багато – і критики Церкви, і самі люди церковні – нарікають на те, що християни не живуть свято, далекі від того ідеалу, який самі ж і задають, закликають рівнятися на нього людей зовнішніх і нецерковних, і дуже часто людей зовнішніх і нецерковних під цей ідеал навіть «стрижуть», а самі такими не є.

Про це сказано і написане дуже багато. Мені б хотілося згадати одну просту річ, про яку часто забувають, хоча всі її знають: про те, що святість і праведність – це не зовсім одне і те ж.

Так, звичайно, люблять відмовлятися всі грішники. Коли їх викривають у гріхах, вони відразу починають ухилятися і казати: «А от ми не праведники, а святі!» – первинна презумпція святості.

І дійсно, святі – це взяті в Божі сім’ю, відокремлені від світу. Якщо ми бачимо перед собою людину, яка вже за своїм статусом є християнином, відокремленим від всього світу, і не відповідає ідеалу святості, то таку людину потрібно пошкодувати удвічі, бо святим завжди бути важче, ніж несвятим. Бути узятим від світу – це завжди якесь додаткове страждання, якийсь прес. Це важко, просто кажучи.

Чому люди, християни, цьому не відповідають? Багатьом з християн здається, що були якісь кращі часи, якесь золоте століття, в якому святості було більше, люди були міцнішими, небо було вищим, трава була зеленішою. Так це чи ні, насправді, ніхто не знає.

Відоме лише одне: що Церква, як і людина, теж має свій вік. Адже Церква – тіло, Тіло Христове, тобто людське. У нього був час юності, час зрілості. У юності любов була міцною, було палання духу. Потім сталися в житті всякі події, і не лише тіло Церкви, але і само людство постаріло, зносилося…

А любов нікуди не поділася, вона залишилася, просто на неї надто багато наклалося за все минуле життя людини.

А святість визначається якраз цією любов’ю, горінням духу до Христа.

Це був час, коли звершувалися всенощні, і всенощні ці були не просто двогодинним стоянням у храмі, а всю ніч. Люди були готові день і ніч перебувати разом, бо вони любили Христа, вони слухали про Нього, вони говорили про Нього, вони переломлювали хліб, освячували вино, звершували Євхаристію.

Апостол Петро проповідує в катакомбах, Ян Стика

Так само хлопець вдень і вночі стоїть біля будинку дівчини, дивиться у вікно. Проходить час. Можливо, усе закінчилося добре, і вони побралися. Чи все завершилося не дуже добре – вони розсталися. Якщо вони побралися, усе входить у своє русло, він перестає стирчати під вікнами, забуває день весілля. Якщо вони розсталися, то все закінчиться добре вже з іншою дівчиною, і він забуде день весілля з нею… проте з’явиться щось інше.

Тому  християн, які не живуть свято, шкода.

Усе йде так, як воно йде. Ніхто з нас не гідний похвали, усі гідні тільки жалості. І особливо святі – прийняті в Божу родину.

Дуже часто запитують: «Як пробудити свою совість? Що з цим охолодженням робити?»

Я думаю так: якщо людина вже задалася питанням, як пробудити свою совість, то вже дві третини шляху пройдено. Совість вже пробудилася. Усе інше доробить Господь, і особисті зусилля людини. Бо якщо людина ставить питання, як пробудити совість, вона обов’язково знайде спосіб до її пробудження.

Вона мучитиметься, хвилюватиметься, розумітиме, що раз щось усередині болить – нехай не совість (вона спить, її немає, я безсовісний), а душа – значить, там щось живе. От з цього живого і виросте совість, навіть якщо її немає.

Якщо людина задалася таким питанням про себе, це чудово. А от коли людина задається таким питанням про інших: «Що робити, щоб пробудити совість у моїх дітях, у моєму чоловікові?» – тут я не знаю, що робити. Можна упіймати ближнього свого, зробити йому лоботомію, щоб він став слухняним.

Пригадується, приходить жінка, каже: «Отче, як мені чоловіка в храм привести?» Як-як?.. Палицею по голові дати, як відвернеться, а доки валяється непритомний, зв’язати і привезти в багажнику.

Як ти його приведеш? Не знаю. Людина – це найбільша загадка. Той самий камінь, який Господь створив і підняти не може, об який Він спотикається весь час.

І таким самим каменем наш ближній є не лише для Бога, але і для нас. Що з ним робити? Любити. Любов’ю чогось можна добитися. Але треба пам’ятати, що пробудити чиюсь совість любов’ю можна, але невідомо, коли це станеться, а інших способів пробудити в ближньому своєму совість я не знаю.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: “Чому ми не стаємо кращими?..