Православ’я не душить, їм дихають

Як стати таким же, як цей батюшка?

Наші дії і вчинки кажуть самі за себе, і люди починають замислюватися.

Наприклад, людина, яка неодноразово спостерігала за тим або іншим священиком, в якийсь момент вирішує:

– Схоже, цей батюшка – хороший. Цікаво, як можна стати таким, як він? Напевно, треба теж постійно трудитися.

– Чадо, – відповість священик на ці слова, – тобі не треба бути схожим на мене. Головне – роби те, що я тобі казатиму. Не дивися на мої руки. Дивися на те, що я тримаю в цих руках – Тіло і Кров Христові. Мої руки нечисті і брудні, але в них – Свята Чаша, Бог, Який Утілився, Святе Причастя, в якому ти з’єднуєшся з Христом. Тому йди за Ним! Так ти станеш справжнім православним християнином.

У цьому – велич Православ’я.

Невже я колись намагався боротися з Тобою

Ніхто не може по-справжньому боротися з Православ’ям. Знаєте, чому? Бо для того, щоб перемогти Православ’я, потрібно спочатку його узнати. Сьогодні багато хто вважає себе борцями з Церквою. Але ж Церква, Православ’я, наша віра – це Христос. А з Ним ніхто воювати не може, бо для того, щоб вступити з кимсь у боротьбу, спочатку слід узнати цього когось.

А коли людина дізнається Христа, то єдине, що вона в змозі зробити після цього – це зупинитися в благоговінні, а потім впасти перед Ним на коліна зі словами: «Господь мій і Бог мій! Невже я колись намагалася боротися з Тобою? Це неможливо!»

Так, сьогодні багато хто думає, що борються з Православ’ям, з Христом. А знаєте, проти кого ці люди воюють насправді? Проти тих, хто в Церкві. Проти того, що називається людським чинником, тобто проти церковної системи, церковних організацій, фінансових інтересів, проти людей у Церкві і їх неправильних вчинків. Але це все – не Христос. Христос абсолютно святий і безгрішний, Він Той, Хто спасає людей. Без Нього неможливо набути спасіння.

У православ’ї немає місця примусу

Бути православним – не означає постійно примушувати себе робити щось над силу. Наша віра абсолютно вільна. Так, у ній багато суворості, аскетизму, але при цьому вона абсолютно вільна і прекрасна. У православ’ї немає місця примусу. Кожен здійснює свій подвиг так, як може. Це неможливо – робити всім одне і те ж, над силу, переступаючи себе.

Зараз я кажу не про церковні догмати. Ми віруємо в Одного і Того ж Бога, і це не обговорюється. Це наша віра, що свідчить про те, як Бог явив Себе світу, і вона непорушна і незмінна. Йдеться про те, як ми утілюємо свою віру в життя. Саме тут здійснюється безліч помилок.

Одна людина якось прийшла до святого Антонія і сказала йому:

– Отче, у мене ніякого бажання жити духовно! Я християнин, але зовсім не труджуся.

Святий сказав йому у відповідь:

– Почни з малого. Молися небагато.

– Не можу, мене це стомлює.

– Тоді зроби декілька поклонів. Три поклони перед сном.

– Не можу, отче, болить спина.

– Ну, тоді іноді подавай милостиню.

– Отче, мені і на своїх дітей-то не вистачає.

І що б не пропонував цій людині старець, та нічого не хотіла робити. Тоді святий Антоній сказав своєму учневі:

– Дай йому вівсяної каші, він хворий!

Не можеш цього, не можеш того, але при цьому вважаєш себе православним. Ні, ніхто не вимагає від тебе неможливого. Але те, що під силу, – обов’язково. Бути православним означає бути щирим перед Богом у своїх намірах і боротьбі, але не над силу. Не наставати при цьому собі на горло.

Позбавити себе стількох речей

Мені завжди тривожно за тих, хто приходить у Церкву з наміром тут же взятися за непосильні подвиги. Але Церква не вимагає ні від кого таких подвигів! Якщо ти берешся, то робиш це добровільно, і тоді не втомлюєшся. Як хазяйка, яка любить приймати гостей: така жінка із задоволенням готує частування на святковий стіл, і це їй зовсім не в тягар. Так і людина, яка полюбила православну віру, може зовсім молодою прийняти священний сан, і тільки радіти цьому.

Якось одна людина запитала мене:

– Як ви наважилися стати священиком? Адже це означає позбавити себе стількох речей.

Я відповів:

– Ставши священиком, я насолоджуюся якраз тим, чого, як ти думаєш, я себе позбавив.

Адже якщо по-справжньому полюбити православ’я, то починаєш із задоволенням здійснювати такі вчинки, які з боку здаються величезною жертвою, а для тебе це анітрохи не стомливо.

Людям навіть подумати про такі речі страшно – а усе через те, що для них це доки невідомо. Тому від них православ’я і не вимагає нічого такого. Вони почнуть з малого, по трохи.

Тому закликаю всіх нас – тих, хто по-справжньому хоче відчути православну віру у своєму серці, – нікого ні до чого не примушувати, не чинити на людей жодного тиску. Адже не усі можуть опинитися в тому ж місті, що й ти. Почнемо рух з того місця, яке під силу кожному.

Нехай кожен зберігає свою унікальність

Церква, Православ’я, Христос. Я вимовляю ці слова всі разом, бо вони означають одно й те ж. Православ’я – це Церква, а Церква – це Христос. І не треба тут рівнятися на інших. Людина приходить у Церкву зі своїм характером і своїм «я».

Не треба ставати як інші, не треба нікого наслідувати, сліпо і раболіпно наслідуючи «зразки». Нехай кожен зберігає свою унікальність, свої таланти, які продовжать розвиватися. Нехай розквітає кожна душа. Будь таким, яким ти є.

Згадаємо історію Церкви. У Константинополі насельники Студійного монастиря (їх називали студитами) співали в храмі красиві співи і слухали зворушливі слова-повчання преподобного Феодора Студита. Таким чином, атмосфера монастиря була, якщо можна так сказати, дуже теплою і затишною для подвигу.

А насельники іншого монастиря, в Єрусалимі, – монастиря святого Сави, – саваїти, жили за абсолютно іншим статутом, набагато суворішим. У них у храмі було тільки читання – щоб красиві мелодії співів не відволікали від молитви. При цьому і студити, і саваїти були ревними християнами і абсолютно не потребували того, щоб бути схожими один на одного.

Православ’я різноманітне. Якщо приїхати, приміром, на Афон, то це видно на наочному прикладі. У двадцяти монастирях звершуються богослужіння Одному і Тому ж Господу, усі люблять Одного і Того ж Христа, сповідують одні і ті ж догмати, але при цьому відразу стає зрозумілим, що кожен монастир має свою неповторну специфіку.

От що таке єдність у різноманітті. Це і є Православ’я. Тут ніхто нікого не змушує бути як усі – однаково ходити, говорити, одягатися. Нашою спільною рисою має бути тільки любов. Єдиними мають бути наші серця і віра, а зовнішня різноманітність абсолютно зрозуміла: адже кожному потрібне щось своє, ми не можемо всі вибирати одно і те ж. І тому не зовнішнє тут зводиться в абсолют, а Той, Хто дійсно абсолютний – Господь наш Ісус Христос.

Церква нікому кисень не перекриває

І справжнє Православ’я не має ніякого відношення до самоукорення. Дуже важливі слова каже нам святий Никодим Святогорець: «Ти, що вважаєш себе православним, так переживаєш про свої гріхи, так тужиш через них і сумуєш, що усе твоє покаяння зводиться до постійного зосередження на своїх вчинках. А це означає, що ти так і не зрозумів величі Божественної любові, так і не пізнав сподівання на Бога, а є таємним себелюбцем». Таке життя не є Православ’я. Такий дух – не православний.

Проте якщо запитати в нецерковних людей, чому вони нецерковні, знаєте, що відповість більшість з них?

– У Православній Церкві одні заборони. Тільки і чутно: «Не можна те, не можна це. Усе не можна!» Прийдеш у церкву – і на тебе відразу сиплються зауваження: «Це не так! Те не так! Не можна! Не потрібно!» Усе вважається гріхом, нічого не можна. Церква не дає жодних приводів для радості.

Так, більшість людей думають саме так. І я добре розумію тих молодих людей, які забувають дорогу в храм, – адже варто їм прийти, як дорослі – батьки, або ми, священики, або ще хтось, – тут же починають повчати: «Виправляйся! Покайся! Перестань робити це, перестань робити те».

І людині здається, що їй перекривають кисень. Тоді як Церква нікому кисень не перекриває. Адже православна віра – це дихання душі. Православ’я не душить. Навпаки, їм дихають.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)