Чи завжди потрібно померти, щоб стати мучеником?

Архієпископ Лука (Войно-Ясенецький)

Лики святих, розроблена градація типів святості. Коли в нас у храмі приймають записки на молебень, робітниці свічного ящика дивляться строго – щоб, не дай Боже, нічого випадково не переплутати: преподобномученика не записати просто мучеником, мученика – страстотерпцем. Святі часом бачаться нам плоскими фігурками у святцях, які тримають у руках атрибути свого типу святості, усі – на одне обличчя, писане строго по канону. Єдине, чим вони відрізняються – от цими своїми атрибутами, типами святості: мученик – одне, блаженний – друге, а святитель – зовсім третє. Є навіть деякі кліше, за якими, думається нам, написані канонічні житія святих: ми вже знаємо, якщо це преподобний, то в дитинстві він, як годиться, у середу і п’ятницю материнські груди не брав і завжди уникав шумних ігор, а мученикові такі дії можуть бути і не показані, проте його неодмінно катують, і йому не боляче, він у цей час голосно сповідує Христа (вимовляючи порою проповіді, побудовані за всіма правилами апологетичної гомілетики), перед неодмінно зібраною навколо нього (на світу і смерть гарна) аудиторією, яка вразившись його стійкістю, уся відправиться потім масово хреститися.

Ми часто забуваємо просту, але важливу річ: прославляння святих, внесення їх у святці та іконографію – акт не більше ніж педагогічний, «для прикладу». Підручник географії важливий, він допоможе правильно орієнтуватися на планеті – але сама-то планета Земля, з її морями і материками, країнами і народами, більша і складніша, ніж будь-який підручник. Зображення Христа на іконі нагадує про Христа – але Ним Самим не є. Зображення на іконі людини – не стовідсотково тотожне реальній людині.

Типи святості, їх чітка градація – річ досить умовна. Адже в кожному християнинові, звичайній грішній людині, але яка живе вірою і любов’ю до Христа, живе в Його Церкві, є в тій або іншій мірі всі типи святості відразу, принаймні мусять бути. Святителі – так хіба не всі вірні, народ священний, як називав християн апостол, усі присутні на літургії, а не тільки священик, звершують таїнство Євхаристії; хіба не всі ми зобов’язані проповідувати Царство Боже, що прийшло в силі, і Сина Божого, Який прийшов у плоті; хіба, якщо наші рідні, домашні, діти слабкі у вірі, чи ми не зобов’язані бути для них пастирями добрими, учити, наставляти і молитися Богу за всіх?

Преподобні – так хіба подвиг посту, молитви, боротьби з гріховними пристрастями і демонічними силами, що стоять за ними, подвиг за свою подобу Христу, не обов’язковий для кожного з нас?

І хіба не всі ми, у будь-якому випадку, мученики, які свідчать про Христа вірою і терпінням у скорботі і стражданнях, на які такий щедрий, пронизаний злом і гріхом світ? Відкриємо ті сторінки святців, які щойно вийшли з-під пера історії, – мартиролог новомучеників.

Звичайні люди, такі ж, як ми з вами, не напівбоги і навіть не персонажі «Золотої легенди», з ран яких витікало молоко замість крові. Та і не завжди це були тілесні рани. Формально кажучи, четвертак таборів – не катування, життя в таборі – все-таки життя.

І натовпу, що слухав передсмертні проповіді мученика, часто не було – був слідчий, байдужий і до підслідного, і до його віри, небайдужий лише до виконання плану по ворогах народу, якого від нього вимагає начальство. Безвісність, безіменні могили, безіменні долі.

Муки від світу цього, що мають на меті змусити людину відмовитися від Христа, від Його правди і Його любові, від віри в Нього, є і зараз. Вони приймають зовсім не такі форми, до яких звикли читачі древніх патериків. Зовні світ толерантний до всіх: віруй у що хочеш, відвідуй храм або бордель, носи на грудях хрест або татуювання, ходи хресним ходом або на гей-парад – повна свобода!.. Немає кесаря на троні – але це тільки зовні. Всякий, хто терпить скорботи від світу цього заради вірності Христу і Його заповідям – мученик.

Мученик, незважаючи на те, що не має порою тієї радості, з якою йшли на смерть древні мученики, проте, смуток, страх, сумніви на межі невіри – усе це терзає нас щогодини. У кожної людини – своя міра, у древніх була своя – у нас своя. Але, долаючи власну неміч у наполегливому бажанні якось, та не відступитися від Христа, чи не рівний з древніми подвиг ми здійснюємо?

Тисячі повсякденних ситуацій. Відмовитися робити аборт, хоча чоловік погрожує розлученням.

Доглядати престарілу вередливу бабусю, яка вижила з розуму, хоча цілком можна здати її в будинок престарілих.

Не втопити котенят, нагуляних кішкою, а взяти на себе мороку їх пристроювати.

Простити кривдника і забрати заяву на нього з міліції, хоча по всіх статтях його слід покарати.

Не намагатися поправити свій бізнес шляхом знищення конкурента, хоча такий вчинок у наш час був би визнаний природним.

Будучи прикутим до ліжка, не піддаватися – день у день – смутку і відчаю, терпіти і не залишати молитву.

Невидимий, незрозумілий світу хрест. Якщо цього щоденного мучеництва не бачить світ, якщо після нього сотні людей не навертаються, за прикладом древніх, у віру Христову – чи можна сказати, що таке мучеництво неправильне? Так, цих мучеників навряд чи канонізують, напишуть їх житія стилізованою під старовину мовою і зображуватимуть на іконі, – але і цей хрест терпіння, скорботи і невдач в ім’я Христове є хрест мучеництва. Ці промальовування зроблені не чорною фарбою на дошці – іржавим цвяхом повсякденності на змучених, але наповнених вірою серцях наших сучасників.

Нехай цього мучеництва не помітять сонми на площах, але побачить всього одна людина – чоловік, дружина, дитина, сусід, товариш по службі, і нехай бачення цього свідоцтва не дасть миттєвого плоду, нехай той, хто дивиться не побіжить відразу ж хреститися і по дорозі до храму не волатиме в голос про своє навернення, – але хто поручиться, що цей плід віри, невеликої, але справжньої, не з’явиться в ньому через довгий час? І цього малого, але великого плоду може чекати нескінченно Той, у Якого тисяча років, – як один день, Хто дивиться в серце і бачить і пестує невидиме.

Автор: священик Сергій Круглов