Всесвітній день хворого

Наш календар переповнений святами. Яких тільки немає – і церковних, і світських!.. Заглянувши на дозвіллі в календар пам’ятних дат, ми не можемо не здивуватися тій різноманітності аспектів людського буття у світі, на які пропонується звернути увагу в «червоні» дні.

11 лютого, наприклад, у міжнародному календарі – Всесвітній день хворого. Заснований він був у 1992 році за ініціативи папи Іоанна Павла II. Встановлюючи цю дату як знак уваги до проблем хворих людей (а що таке хворіти, Папа знав не з чуток: за рік до того лікарі поставили йому важкий діагноз – хворобу Альцгеймера), він визначив мету свята так:

«…дати відчути співробітникам численних медичних католицьких організацій, вірним, усьому громадянському суспільству необхідність забезпечення кращого догляду за хворими і немічними, полегшення їх страждань».

Дата 11 лютого також була вибрана невипадково: у давнину цього дня сталося диво зцілення хворих при явленні Божої Матері у французькому містечку Лурд. Відтоді шанування Богоматері Лурдської стало на Заході церковною традицією, а в міжнародному календарі з’явився Всесвітній день хворого.

Кафедральний собор в Лурді на місці печери, у якій з’явилася Богородиця

Кому ж з нас не близький цей день! Хворіємо ми всі, у тій чи іншій мірі, і люди похилого віку, і дорослі, і малі діти. Буваючи в лікарні чи пологовому будинку, бачачи, як майже кожна дитина народжується з тією чи іншою болячкою (іноді такою складною і рідкісною, що і назви її років тридцять тому не знали), а то і з цілим букетом, як діти церковних батьків після народження частенько спочатку потрапляють на лікарняні поневіряння, а потім, принесені на хрещення, плачуть і бояться священика, приймаючи його за чергового лікаря. Згадую слова одного вірного: «Нашим батькам-дідам дані були у випробування війна, голод і праця, а нинішнім поколінням, видно, хвороби».

Хворіти і лікуватися ми не просто звикли – вміємо і навіть любимо це робити, хворіємо натхненно, уміло, зі смаком. Як на роботу ходимо по лікарях (одночасно із захватом проклинаючи медицину), а рівно і по цілителях і різномастих знахарях, збираємо народні рецепти пачками, витрачаємо силу-силенну сил, часу і коштів на пошуки «чарівної пігулки від усього» (чому сприяє своєю нав’язливою рекламою індустрія безрецептурних ліків), і навіть називаючи себе «вірними», чого гріха таїти, молитвослов розглядаємо іноді як збірку заклинань «від хвороб».

Роздумуючи про все це напередодні Великого посту – часу, в який Церква особливо закликає нас до покаяння, тобто, передусім, до звернення уваги всередину себе, до перегляду свого духовного і душевного влаштування, ми не можемо не згадати: хвороби нашого тіла нагадують про хвороби душі – гріховні пристрасті, що терзають її.

Святі, у дусі Євангелія розглядаючи людину, підкреслювали, що гріх – не лише провина наша в юридичному сенсі, але і тяжка недуга, у чомусь отримана в спадок («В гріхах породила мене мати моя» (Пс. 50:7)), а в чомусь – посилена нами ж самими. Недуга, яка нас мучить, від якої ми хочемо позбавитися – але одночасно і страшимося цього позбавлення, бо дивним чином гріх нам став звичним, ми пристосувалися в ньому жити, боїмося, що лікар при лікуванні зробить боляче, боїмося того, що, позбувшись улюбленої болячки, ми втратимо і сенс життя, боїмося бути – здоровими. Шкодування хворого самого себе, що не дає лікарю торкнутися любимої «вавки», дуже заважає в лікуванні. Шкодування самого себе – і головний ворог покаяння.

Митрополит Антоній Сурожський, чудовий пастир нашого часу, який мав багатий досвід медичної практики, в одній проповіді сказав:

«Не так давно прийшла до мене хвора людина, яка плакала над своєю хворобою, над тяжкістю життя, плакала над відповідальністю, яку життя накладає на кожного своїми вимогами. І впродовж цієї розмови я цю людину запитав: «А хотіли б ви позбутися вашої хвороби, так щоб не залишилося жодної тілесної немочі і у вас була б можливість щосили, із усією відповідальністю увійти, вступити в життя?»

І ця людина не лише не замислилася, але як би навіть криком мені відповіла: «Ні!» – і потім сама здивувалася: як могла вирватися така безглузда, безумна відповідь прямо з душі? І коли я поставив це питання, і ми над ним замислилися, відповідь була такою: хвороба, неміч, безсилля, які так явні всім, є для мене єдиним порятунком від відповідальності, від необхідності жити твердо, сміливо, дієво». (З проповіді в Неділю про розслабленого, 21 травня 1978 р.)

Хворим бути в чомусь простіше: тебе шкодують, за тобою доглядають, ти сам – ні за що не несеш відповідальності. Але Господь-то нас закликає бути здоровими. І каже нам як великодосвідчений Лікар душ і тіл наших: «Я готовий тебе зцілити. Але без твого бажання зцілитися, без твоєї готовності змінитися, без твоїх власних зусиль до подолання хвороби – нічого в Мене не вийде».

Так, ми народилися і живемо хворими, тілесно і духовно, частенько боїмося цих різноманітних хвороб і здаємося їм без бою. Але згадаємо от що: церковнослов’янською «хвороби» означають не лише тілесні недуги, але ще і – родові муки, те, без чого неможливе диво народження нової людини.

І святі подвижники завжди підкреслювали: для християнина хвороби душі і тіла, що переносяться з терпінням, вірою, молитвою і духовним зусиллям, бувають на благо, сприяючи його росту в Христі, народженню в життя вічне. Це не якийсь мракобісний «мазохізм», який деколи приписують православним критики християнства, це точне духовне і психологічне спостереження.

Пам’ятаю одну нашу бабусю-парафіянку. Запитую:

– Ну як ви?

– Ох, отче, погано чогось…

– Що погано, хворієте?

– Та яке там! Ні хвороб, ні скорботи немає – боюся, чи не забув про мене Господь-то…

Автор: священик Сергій Круглов