Усе таїнство стає явним

Багато людей переконані в тому, що лише Євангеліє є джерелом і мірилом усього, що є в Церкві. При такому погляді виходить, ніби в ідеалі Церква є набором часток, складаючи які в єдину картину, неодмінно отримаєш Євангеліє. Ну, а ті з них, які до картини чомусь не увійшли, мабуть, були просто зайвими в цьому наборі. На перший погляд, усе цілком логічно.

Проте ця струнка схема рушиться від одного-єдиного питання: як Церква змогла з’явитися і існувати в ті роки, коли Євангелія ще не були написані? Річ у тому, що днем народження Церкви християни вважають день зішесття Святого Духа на апостолів. Сталося це всього через сім тижнів після воскресіння Ісуса Христа. Євангелія ж були написані апостолами лише через декілька десятиліть, а в загальноцерковне використання увійшли і того пізніше.

Досить тривалий час Церква жила і приростала новими членами, ще не маючи тих текстів, які сьогодні ми називаємо Євангеліями. Хоча, звичайно ж, апостоли і їх учні передусім проповідували саме євангеліє – благу звістку про Спасителя і про спокутування гріхів занепалого людства. Але в ту пору робили вони це усно, і розповідь їх настільки перевершувала записане в чотирьох канонічних текстах, що улюблений учень Ісуса Христа – апостол Іоанн – пише у фіналі свого Євангелія: “Багато що і інше створив Ісус; але, якби писати про те детально, то, думаю, і самому світу не вмістити б написаних книг” (Ін 21:25).

Тому не треба бентежитися відсутністю в Євангеліях опису деяких таїнств або інших проявів церковного життя. Церква зовсім не картина, яка виникла з євангельських часток. Вона – боголюдський організм, в якому люди об’єднані і рухомі Духом Святим – тим самим Утішителем, Якого обіцяв послати Своїм учням Ісус. І в цьому сенсі церковні таїнства є таким самим даром Духа Святого, як і чотири канонічних Євангелія. І те, і друге – породження Церкви, Божа відповідь на потреби людей, які входять до неї.

Звичайно, я міг би зараз сказати, що насправді в Євангеліях згадується не одне таїнство, а цілих три. І що інші чотири описані в апостольських Посланнях, Діяннях і творіннях ранньохристиянських авторів, так що всі “частки” сходяться, і для занепокоєння немає причини. Але навряд чи така теоретична відповідь задовольнить серце, що сумнівається. Переконатися в тому, що церковні таїнства – не порожня людська вигадка, що в них і справді діє Бог, можливо лише одним способом – отримавши через них допомогу зверху. Тому я не теоретизуватиму, а просто спробую тут розповісти випадки, що запам’яталися, про те, як Господь через таїнства приймав участь у житті нашої сім’ї.

Собака звичайна – три штуки

Одружившись, ми з Ніною точно знали, що дітей у нас не буде. Ну, так вже вийшло, буває. Не всі жінки здатні завагітніти і народити дитину. І дружина мене чесно про це попередила. Вона взагалі дуже переживала із цього приводу. А я – тоді зовсім ще молодий і безглуздий – як міг, намагався її заспокоїти і переконати, що люблю її не як мати моїх майбутніх дітей, а просто – люблю, тому що люблю. І у своїх заспокійливих розмовах іноді видавав такі дикі піруети, про які самому тепер згадувати смішно. Наприклад, казав їй:

– Ну і що. Дивися, от ми житимемо разом, так? Любитимемо один одного, усе разом робитимемо. Читати книжки всякі, музику слухати, у гості ходити. А замість дітей заведемо собі… собак.

– Собак? – Ніна подивилася на мене зацікавлено, але з легким переляком, як на божевільного.

– Ага, собак. Три штуки. І станемо їх виховувати. Гуляти з ними будемо, купати їх, грати, шерстку їм вичісувати. Лікувати, коли захворіють. Ми їх полюбимо, а вони нас. Так і житимемо разом.

– Ти думаєш, це можливо? Раптом потім ти зрозумієш, що тобі потрібні все-таки діти, а не собаки?

– Не питання. Усиновимо. Візьмемо з дитбудинку хлопчика і дівчинку. З собаками їм буде весело.

От таку нісенітницю я ніс тоді, щоб утішити мою дорогоцінну дружину. А з другого боку… ну що ще я міг їй сказати?

Так ми прожили разом рік. За цей час я увірував у Бога, прийняв Святе Хрещення. І, звичайно ж, ми вирішили з Ніною повінчатися. Описувати вінчання я тут не стану.

Скажу лише, що через місяць… моя дружина завагітніла і у відповідний термін народила нашого первістка. Зараз у нас четверо дітей. І, між іншим, дві собаки.

Але не дуже!

У Ніни заболів живіт. Звичайні засоби з домашньої аптечки не допомагали. Запалений кишковик відмовлявся приймати будь-яку їжу, навіть найлегшу. Одночасно з’ясувалося, що вона вагітна четвертою дитиною. На прийомі в місцевій лікарні лікар меланхолійно підсумувала:

– Ну що. Зараз у нас п’ятниця. Вихідні відпочинеш, а в понеділок приходь у відділення, зробимо тобі міні-аборт.

На боязкий протест приголомшеної дружини лікар висловилася ясніше:

– Ти вже зараз нічого їсти не можеш. Уяви, що з тобою буде, коли плід почне рости. І потім, як же тебе досліджувати, лікувати, коли при вагітності безліч препаратів протипоказані? Отже… Через два дні – ласкаво просимо. Інакше залишиш трьох дітей сиротами.

Мені Ніна тоді нічого казати не стала. Пішла до священика, нашого спільного друга, пояснила йому ситуацію. І сказала, що їй дуже страшно виношувати дитину при таких справах. Він її вислухав. Помовчав. І дав пораду, яка прозвучала дивно, проте запам’яталася дружині на все життя:

– Ніно, ти, звичайно, бійся… Але не дуже.

У результаті моя дорога дружина вирішила віддати все на волю Божу. Тоді йшов Великий піст. Ніна кілька разів сповідувалася, причащалася Святих Христових Тайн. Звичайно ж, ми потім ще ходили до лікарів, ті призначили якесь лікування. Але результатів від нього було мало. Харчуватися дружина могла лише рідкою манною кашею на воді. Стала худенькою і зовсім слабкою.

Наступила Пасха. Ми всім сімейством відправилися в храм на нічну службу. Я в ту пору співав на криласі. Ніна, знявши з трьох наших хлопчиськ шапки, приклала їх до живота, щоб хоч якось угамувати безперервний ниючий біль. Служба тривала. І от вже відлунали святкові співи, замовкли радісні вітання “Христос Воскрес!”. За традицією парафіяни нашого храму зібралися в трапезній за святковим столом. У той рік він був чомусь напрочуд розкішним. Чого тут тільки не було – котлети, голубці, печеня, холодець, якісь нескінченні салати і ще безліч всякої смакоти. Як було на все це дивитися вагітній жінці, яка два місяці їла одну манну кашу? Не знаю.

Ніна розсадила наших дітей за столом, поклала їм у тарілки усього помалу (щоб не об’їлися і всього скуштували). Сіла поруч. Подивилася навколо. І… теж стала їсти все, що в такому достатку стояло перед нею – яйця, картоплю з м’ясною підливкою, оселедця під шубою, курячі рулети, ковбасу. Навіть для здорової людини після довгого посту така застільна завзятість могла бути небезпечною. Ніна їла і думала: “Напевно, я зараз помру”. Але біль у животі уперше за декілька тижнів чомусь зовсім вщух. У ту пасхальну ніч Ніна наїлася усього, чого тільки побажала її душа, якій так бракувало нормальної їжі. Трапеза закінчилася. Ми проспівали подячні молитви, одягнули хлопців і відправилися додому, із страхом і надією чекаючи результатів Ніниної гастрономічної “акції протесту”. Але нічого поганого не сталося. Відтоді вона спокійно їла будь-яку їжу до самих пологів. Хвороба пішла несподівано, неначе її і не було зовсім. А восени Ніна народила нам довгождану дочку.

Щось справжнє

Подібні історії я міг би ще довго розповідати. Наприклад, про те, скільки разів зцілялися ми від різних хвороб, помазуючи один одного і дітей освяченим маслом. Чи про те, як одного дня Ніна молитвою і водохресною водою позбавила наш будинок від нашестя щурів. Господь багато разів творив над нами Свої дива так тихо і буденно, що навіть ми самі не відразу розуміли природу того, що відбувається. І кожного разу в ці звичайні чудеса були вплетені ті чи інші церковні священнодії – таїнства, через які Бог дає Свої дари усім, хто просить про них, чекає на них, готовий їх прийняти. Тому в мене ніколи не виникало питань про істинність того чи іншого таїнства. Не лише їх, але і молитви, обрядів, чину освячення води, ієрейського благословення складеними по-особливому пальцями – усе це і багато ще інше я із самого початку свого церковного життя сприймав як щось дивне, справжнє і таємничим чином пов’язане з Богом.

Преподобний Юстин Попович казав: “Усе в Церкві є святе таїнство. Всяка священнодія є святе таїнство. І навіть саме незначне? – Так, кожне з них глибоке і спасительне, як і сама таємниця Церкви, бо і сама “незначна” священнодія в Боголюдському церковному організмі знаходиться в органічному, живому зв’язку з усієї тайною Церкви і самою Боголюдиною Господом Ісусом Христом”.

Ще один дуже важливий момент: категорично невірним було б зводити таїнства до однієї лише допомоги людям в їх буденних земних справах. Так, Господь бачить наші потреби і допомагає в них. Але як тільки людина почне розглядати таїнства лише як якийсь надприродний “інструмент” рішення своїх життєвих проблем, вона тут же випадає з їх християнського розуміння і скачується в звичайну магію.

У таїнствах Бог розкриває Себе назустріч людям. Це Його тихе дихання ми відчуваємо в непомітних світу чудесах, що творяться з нами, Його любов переживаємо в зціленнях душі і тіла. І радість від отриманих у таїнстві дарів усього лише один з відблисків головної радості – нашої зустрічі з Живим Богом.

Проте таїнства не подібні до автомата з видачі подарунків. Не кожній бездітній парі в таїнстві Шлюбу буде даний дар дітородіння. Не кожен хворий отримає зцілення в таїнстві Соборування. Будь-кому з нас у земному житті Бог готує свій, особливий, тільки для нього призначений шлях до Неба. Цей шлях іноді може дуже сильно відрізнятися від наших уявлень про людське благополуччя, тому ми не завжди отримуємо те, про що просимо.

Та проте щось незмірно більше ми отримуємо в таїнствах гарантовано: кожному, хто з вірою і благоговінням приступає до них, Господь відкриває в них Себе. Якою буде ця зустріч – таємниця, адже відбувається вона в глибині людського серця, надовго відображаючи в ньому те, що неможливо передати жодними словами. І там, де людина досвідчено пережила таку зустріч, вже не залишається жодних питань, вже не потрібні жодні відповіді і пояснення, окрім захопленого заклику царя Давида: “Споживіть і побачите, що благий Господь. Блажен муж, що уповає на Нього” (Псалом 33:9).

Автор: Олександр Ткаченко