Досвід смерті

Говорити про це – важче, ніж роздягатися на людях догола. І все-таки говорити про це потрібно, я знаю по собі. Коли помирає близька людина, твої знайомі або “делікатно” мовчать, або намагаються бадьорими фальшивими фразами відвернути тебе від жаху, що відбувається… Щастя, якщо є поруч хтось, хто пережив або переживає подібне, і якщо він не мовчить. Наші батьки, батько дружини і моя мама, пішли майже одночасно. Можливо, наш досвід допоможе хоч би одній людині пройти через це.

Найстрашнішим моментом для мене був, мабуть, остаточний мамин діагноз: рак легень з метастазами, операція неможлива, променева чи хіміотерапія безглузді. До цього можна було ще сподіватися, будувати плани, тепер, коли він прозвучав, майбутнє вимальовувалося зі страхітливою ясністю, неясно було тільки одне – скільки місяців ще їй залишилося. І був абсолютно незрозумілий кожен крок, навіть – як говорити з нею про це, чи говорити взагалі. Тепер дорослим був я, а не мама, і всі рішення доводилося приймати мені, і ціною кожного було її життя. А все в мені кричало: “Я не хочу, я не можу, це нечесно!”

А коли кинувся в холодну воду, залишалося тільки одне – плисти вперед, не загадуючи на завтрашній день. І день наставав, і поступово приходило відчуття величезної і твердої Руки, яка дбайливо направляла нас усіх: маму, мене, наших близьких. Поступово її відхід набував сенсу. І коли на її похоронній відправі мені було боляче без міри, я все ж був безмірно вдячний за ці останні тижні мамі – і, звичайно, Йому. Дивно, правда?

У нас раніше були ніби і спокійні, але складні відносини. Бували конфлікти, багато всього невирішеного тягнулося з минулого – таке, напевно, відбувається з батьками майже в кожного. І раптом… так, тепер вона стала перетворюватися на дитину, безпорадну, розгублену, хвору. І виявилось, що роль дорослого мені не важка. Я міг узяти її за руку, міг говорити про якусь нісенітницю, міг присвячувати їй певний час щодня – а раніше ми обходилися черговими, безглуздими фразами, та й на ті я скупився.

Раніше мене дещо дратувало в ній. На тлі хвороби все, здавалося б, загострилося – неміч, болі, і ліки мутили свідомість аж до повного марення. Але в той же час я все ясніше і чіткіше починав розрізняти безмежно любиму людину та її дивності і неадекватності, які зовсім не є нею самою, і які так легко, виявляється, можна обійти – як же я раніше не додумався! І якою цінністю ставали спільні спогади, знайомі інтонації, слова і жести. Цих місяців виявилося всього три – але за них, здається, ми встигли побути один з одним стільки, скільки не встигали за попередні десять років.

Спочатку я не міг прийняти її відходу, у нього повірити. Потім, коли почалися неміч і біль, я просив, сам бентежачись цього прохання: “Скоріше б Ти прийняв її!” А наприкінці ясно стало видно: є свої терміни в бруньки, щоб стати квіткою, і в немовля, щоб прийти в цей світ, і у хворої людини, щоб залишити його. Ні квапити, ні затримувати не можна – можна бути поруч, тримати за руку.

Останній місяць вона провела в хосписі. Наші медичні установи – це досить часто конвеєр, з вмираючими там просто не знають, що робити, відправляють їх на непотрібні процедури, нічого не значущі аналізи, ставлять у черги, до кінця яких їм не достояти. А в хосписі не намагаються хворих “оздоровити”, але підтримують їх, оберігають, повертають їм гідність. І вчаться у них, так. Адже в них багато чому можна навчитися.

А ще – вона повернулася в Церкву, куди не ходила дуже давно. “Ти що мене, до смерті готуєш?” – запитала вона, коли я запропонував їй привести священика для сповіді і причастя. Я відповів щось нейтральне, та, я сам причащаюся і сповідуюся, хоча не збираюся доки помирати, але насправді – готував, і ми це розуміли обоє. Вона погодилася. І потім, у хосписі, сил на сповідь вже не було ніяких, але причащалася вона кожного тижня, і за два дні до відходу була, уперше за багато років, на літургії, від початку до кінця. Лежачи, під наркотиками, і що там бачила і чула її душа – не нам судити. Але відхід виявився зустріччю – нашою з нею зустріччю, і її зустріччю з Ним, ще до того, як…

На похоронній відправі віталися родичі, які не розмовляли один з одним роками, і вже не пригадати було причину тієї сварки. Тепер розмовляють. Мамин відхід для всіх нас виявився зустріччю – і тепер залишається в нас надія на головну, вічну Зустріч. І тепер мені зовсім не страшно буває думати, що я теж колись піду.

Автор: Андрій Десницький