Ми віруємо не тому, що нам нікуди дітися

Догмат про Святу Трійцю, втілений у життя

На мене велике враження справили слова отця Гавриїла, який служить у храмі св. Андрія в Афінах. Якось в інтерв’ю він – безумовно, справжній християнин – сказав дуже важливу річ.

– Я служу в цьому храмі багато років. За ці роки тут побували сотні – ні, тисячі людей. І от що цікаво. Жоден з тих, хто приходив сюди, не попросив мене пояснити догмат про Святу Трійцю. Проте всім було треба, щоб я показав цей догмат своїми справами.

Що це означає? Люди чекали від мене любові, розуміння, терпимості. Як у Богові об’єднуються Три Особи – але Кожна Особа при цьому має Свої особисті, іпостасні властивості, – так і я повинен любити тебе і приймати таким, яким ти є, а не намагатися змінити за своїм смаком. Повага, любов і Христос у повсякденному житті – ось те, що було треба від мене людям. Догмат про Святу Трійцю, втілений у життя.

Православ’я – суворість відносно себе, а не інших

Так, ми можемо досконало знати основи православ’я, можемо вивчати нашу віру, думати і говорити про неї, але не вистачає чогось найголовнішого, і люди поряд з нами так і не приходять до Христа. Ми не можемо нікого змінити і привести до Нього. А старець Порфирій, наприклад, міг. Одна людина, поговоривши з ним, так і сказала:

– Сьогодні я побачив нового Христа! Нову Церкву! Нове православ’я!

Ні, старець Порфирій не змінював жодного догмата. Просто коли зустрічаєш людину, преображену Христом, – упокорену, урівноважену, милостиву, – людину, в якій сполучені всі достоїнства, то це не може не привертати, і ти кажеш: «Так, от у нього все по-справжньому!» І не хочеш розлучатися з цією людиною. А на нас люди дивляться і не лише не хочуть наблизитися до нас, але навпаки, відвертаються, бо своєю поведінкою ми спокушаємо їх.

Справжнє Православ’я – це суворість відносно самого себе, а не інших. До інших у нас має бути лише велика поблажливість, молитва і сподівання, що Господь може їх змінити.

Якось до старця Порфирія прийшов один чоловік. Він жив у розпусті, постійно зраджував своїй дружині. Чоловік посповідався старцеві, але нічого не сказав йому про свій блудний гріх. Старець Порфирій вислухав його і запитав:

– Ти закінчив?

– Закінчив.

І старець прочитав над цим чоловіком розрішальну молитву. Чоловік попрямував до виходу. Він вже відчинив перед собою двері, як несподівано старець окликнув його:

– Почекай!

– Так, отче?

– Те, чим ти займаєшся, не роби в місті. Не знімай номера в готелях поряд з будинком. Інакше твоя дитина якось побачить вас, і її серце розірветься від горя. Раз не можеш перестати робити це, не можеш стримуватися, від’їжджайте принаймні з міста, щоб не провокувати близьких.

Ці слова старця – чи правильними вони були з погляду православ’я чи ні? Згідно канону – ні. Але його слова були абсолютно правильними, якщо ставити основною задачею спасіння людини. І якщо передусім думати про Христа.

Так, тут є певний ризик – але саме в цьому і полягає православна віра. Ні, нам з тобою в жодному разі не можна поступати так же. Для того, щоб говорити такі слова, треба бути старцем Порфирієм. Просто святі люди, подібні до нього, нагадують нам про те, якщо любити Христа, то дійсність сприймається абсолютно по-іншому.

Господь на усе хороше відповідає «Так!»

Якщо нам вдасться по-справжньому доторкнутися до православ’я, то ми перестанемо бути формалістами і припинимо поводитися так, коли молодь приходить у церкву і потім скаржиться: «Що тут робити, коли я наперед знаю, що мені скажуть! Захочу піти на футбол – ти скажеш «Ні!», зберуся ще кудись – знову «Ні!», скажу, що палю – знову «Ні!»» Молодій людині здається, що в Церкві все не можна. Таким бачать православ’я наші діти – суцільне «Ні!». А Церква, навпаки, кажучи про Істину, безперервно каже «Так!» І «амінь». Господь на усе добре відповідає «Так!». Проблема в тому, щоб донести це до інших.

Коли Сергій Радонезький заснував монастир, він назвав його на честь Святої Трійці. І на питання, чому в монастиря саме така назва – Троїцький, – преподобний відповідав: «Хочу, щоб життя братії тут було подібне по можливості (бо повної відповідності бути не може) Пресвятій Трійці».

Що означає Свята Трійця? Три Особи в одній Суті. І ці Особи різні, але при цьому перебувають в Єдності. Такими слід бути і нам.

Любитимемо Одного Бога, молитимемося одними словами і перебувати в єдності церковній, але – кожен зі своєю унікальністю, своїм характером. От що таке Свята Трійця в моєму житті.

Приблизно так уявляли собі наше віровчення і святі отці.

– Якби Авраам дійсно був вашим батьком, – казав Господь, – ви б не робили того, що зараз робите. Ви б поступали так, як Авраам. А замість цього ви хочете убити Мене, ненавидите, ведете на смерть. Авраам не робив нічого подібного.

От і ми сьогодні – називаємо себе православними, але поступаємо при цьому так, як ніколи б не поступили шановані нами святі, живи вони серед нас.

Ми віруємо не тому, що нам нікуди дітися

Якось у розмові з одним єговістом я, остаточно стомившись (а з єговістами дійсно дуже важко розмовляти, жодних спільних тем), просто запитав його:

– Скажи, якщо зараз, розмовляючи зі мною, ти відчуєш у моїх словах істину – ти змінишся? Чи ти вже заздалегідь вирішив, що ні за що не поміняєш своїх поглядів, навіть якщо настане кінець світу?

– А ти? – запитав мене у відповідь єговіст.

– Я – так.

– Тобто як це? Адже ти – священик!

– Хочеш вір, хочеш ні. Я готовий поміняти свій погляд.

Якщо я зрозумію, що не набуваю спокою ні в Церкві, ні в повсякденному житті, то не захочу залишатися таким, яким я є. От що мені хотілося донести до цієї людини. Я не випадково став православним священиком. І, будучи священиком, не збираюся відмовлятися від змін у собі самому. Так, я зробив безумний вчинок – перетворився з мирянина в архімандрита, але якщо ти на ділі переконаєш мене в тому, що твої слова – істинні, і моє серце, моя душа приймуть це, – я кину те, чим займаюся.

Але доки я не можу зробити цього, бо, як сказав св. Полікарп, єпископ Смирнський, кату, що переконував його відректися від Христа, – «я люблю Його стільки років, і жодного разу Він мене не розчарував».

Якби Господь розчарував мене, я б від Нього відрікся. А зараз чому я маю це робити? Істинне православ’я не розчаровує і не робить фанатиком. Ми віруємо не тому, що в якийсь момент прийшли до віри і тепер нам нікуди дітися. Ні! Якщо ти свідчиш про істину, засвідчи це справами! Не зупиняйся в пошуках! Церква нічого не боїться. І чим більше ти прагнеш до істини в православній вірі, тим більше переконуєшся в ній, і схиляєшся перед Богом, кажучи: «Як прекрасно те, у що ми віруємо!»

Християнин не боїться шукати істину

Дивно! Справжній православний християнин не боїться шукати істини. Інакше не було б у нас древніх святих, які сперечалися з єретиками і язичниками. Вони йшли на суперечку не для того, щоб навчити православ’ю. Вони просто жили Христом і ділилися Ним з людьми, обеззброюючи їх.

А сьогодні ми чи прагнемо просто розповісти про своє віровчення, чи навіть не прагнемо, бо не знаємо, як пояснити те, у що віруємо. І в нас немає тієї відкритості світу, яка була в древніх святих.

Вони не боялися нічим ризикувати, не боялися нічого втратити, бо в серці в них був Христос. І сьогодні вони б не спілкувалися з людьми формально – вони б говорили про Святу Трійцю так, як говорив свого часу Василій Великий, який бачив Святу Трійцю. Він не сидів перед цим за комп’ютером, складаючи «розумні» схеми. Він просто побачив Трійцю і потім казав: «Бог – Єдиний у Трьох Особах. Я бачив Його, бачив Його Світло». Так само і інші святі. Вони бачили Отця, і Сина, і Святого Духа, і тому їх слова були переконливими. А ми не бачимо Бога, тому і не можемо нікого переконати. От чому нам належить пройти довгий шлях, перш ніж стати справжніми православними християнами.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)