Ми – не апостоли, апостоли – не ми?

В один з днів, що передували святу апостолів Петра і Павла, служив я Літургію. І читався за цією Літургією уривок з 10 розділу Євангелія від Матфея. Парафіяни, як завжди, слухали читання благоговійно, схіливши голови, стоячи смирно – так вже належить, коли Євангеліє читають.

Про що цей розділ?

От набрав Ісус Собі 12 учнів – звичайне явище для того часу, всякий бродячий рабин або тлумач Тори намагався набрати собі учнів, дванадцять – ритуальне число, на початку розділу перераховуються їх імена. В учнів було багато обов’язків, один з них – поширювати вчення свого учителя. От із завданням поширювати звістку про те, що Царство Боже – той порядок, коли над усім володарює Бог і Його закони – вже тут, вже наблизився, Ісус і відправляє учнів у міста і села Ізраїльські. І весь розділ – настанова учням, як слід поводитися і що робити під час своєї місії – сповіщення Царства.

Перший висновок, який звідси слідує, такий. От ми часто в богословських і парафіяльних спорах цитуємо всякі місця з цього розділу, улюблене заняття – фехтувати цитатами вирваними з контексту. То утішаємо себе, що абсолютне все по волі Божій відбувається в нашому житті, ми кращі за пару горобців, і без волі Божої в нас волос з голови не впаде, то лякаємо один одного, що нам потрібно зненавидіти батька і матір і всіх близьких заради віри і Церкви (і так нерідко і поступаємо), то підбиваємо один одного: а, ти віруючий? А можеш хворих зціляти і бісів виганяти, як от тут сказано? Не можеш – значить, невіруючий, і все через гріхи твої!..

Адже марно ми цитуємо ці та інші місця десятого розділу. Бо все, що в ньому сказане, стосується не всіх взагалі людей, а тільки апостолів, учнів Христосвих.

В розділі ні слова не говориться про нашу улюблену тему – про гріхи і спасіння (як нещодавно сказав один знайомий, «ми, парафіяни, не стільки христоцентричні, скільки гріхоцентричні», і в гіркому цьому жарті є доля правди…). «Як це?!» – вигукне хтось. А от же сказано: «Будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби» (Мф. 10:16).

Ні, там не сказано «безгрішні», там сказано саме «лагідні» у своїй звістці. Про гріхи і покаяння – у загальнолюдському – у розділі не говориться. Передбачається, що все це для учнів – давно пройдений етап, і вони, на відміну від нас, не зациклюються на своїх гріхах і не перетворюють своє життя на вічний психоаналіз, бо давно залишили гріхи в минулому, а живуть позитивним сенсом, творчим завданням: допомагати Учителеві в приведенні у світ Царства Божого.

І всі інші речі, сказані Христом, які так нас вражають і, іноді навіть приводять у стан, як сьогодні модно казати, когнітивного дисонансу: «Задарма одержали, задарма давайте» (що, що саме ми повинні віддати задарма?..), через Христа нас ненавидітимуть (ми, вірні, живемо цілком собі безпечно і навіть комфортно, ніхто не жене сьогодні нас, але так любимо вишукувати ворогів, апріорі вважаючи себе гнаними – адже от же сказано…), ви коштуєте набагато більше за двох малих пташок (ну ще б, скромно і з гідністю опускаємо ми очі долу, адже ми все-таки православні, сіль землі, і хоча «великі-грішники-отче», але вже усяк трохи краще різних там нецерковних!..), «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10:37) (ну, про це ми вже говорили: явна санкція на те, щоб третирувати, звисока повчати і в ніщо ставити наших нецерковних домашніх, сусідів і товаришів по службі), «хто напоїть одного з малих цих чашею холодної води» (Мф.10:42), той (вже виконав християнський борг і спасенний, продовжуємо ми, і свою дрібну і нерегулярну милостиню бомжам,

що сидять на паперті, вважаємо цією самою «чашею води» і гордимося нею – адже тут сказано зовсім про інше: хто подасть чашу води учням в їх мандрах, той немов би зробив добре самому Учителеві) – усе це, сказане в десятому розділі, говориться зовсім не «взагалі», а конкретно учням, посланим йти і благовістити про Царство.

І от тут нам якраз варто задатися серйозним питанням.

Пробачте, але ж ми, які вступили в Церкву через хрещення, принесли Христу обітниці вірності, які отримали в церковних таїнствах, ті ж благодатні дари, того ж Духа, що і апостоли – що ж ми, так і не учні? Тоді – хто ж ми?.. Чи все-таки учні?

Перед нами – вибір. Вибір однієї з двох, так скажемо, моделей самоідентифікації, а простіше – одного із життєвих шляхів.

Перший шлях – усвідомити себе учнями, які мусять, кожен у свою міру, своїм словом, а особливо – самим собою і своїм життям, благовістити про те, що Царство Боже вже посеред нас, що воно затверджене хресною смертю і воскресінням нашого Учителя і Господа. Тоді всі сказані Христом настанови, передані Матфеєм у 10 розділі, стосуються і нас.

І от тоді, порівнюючи свій духовний стан і наше життя з тим, що конкретно велів учням Христос, ми дійсно можемо вжахнутися: як ми ще далекі від справжнього християнства!.. І цей благий жах може стати для нас початком справжнього покаяння, зміни нашого розуму і нашого життя.

А другий – продовжувати вважати учнів, апостолів, святих недосяжними напівбожествами, місце яким на іконі в сяйві позолочених німбів, а наше місце – в поклоні біля цієї ікони, і не більше того.

Вважати себе – ну що ви, якими там «учнями», ми просто грішники, просто «віруючі» (так і хочеться запитати: у що?..), і ми продовжуватимемо ходити в храм для того, щоб «відстояти Літургію», схиливши голову, терпляче вислухати євангельське читання, що сповіщається наспівом, не вслухуючись у сенс слів, поставити свічки та попросити Бога і святих – усе про те ж, що вчора, сьогодні і завжди: щоб чоловік не пив, щоб злочинниця-сусідка була покарана, щоб знайти роботу, виграти справу в суді, щоб відпустили нас численні хвороби, і саме більше, що ми вважаємо найвищою суттю християнства – щоб відпустили нас наші численні гріхи, в яких ми щодня сидимо по вуха і за які нас викриває совість.

Яке там благовістя, яка проповідь Євангелія! Нам, отче, не до жиру, бути б тільки живу.

Думати і вибирати – нам, за нас ніхто цього не зробить.

Автор: священик Сергій Круглов